Як свідчить практичний досвід, боргові зобов’язання подружжя, а також наслідки їх невиконання перед кредитором іноді слугують «об’єднавчою силою» для чоловіка і дружини, що перебувають у процесі розірвання шлюбу або поділу майна. Ба більше, в окремих випадках необхідність сплачувати борги стає навіть підставою для возз’єднання сім’ї, яка припинила існування роки назад.
У таких ситуаціях подружжя може залишитися зі збереженими майновими інтересами та шлюбом, водночас кредитор безпідставно зазнає порушення власних прав та законних інтересів через узгоджені дії боржників.
Суперечлива поведінка
Ще нещодавно в судовій практиці можна було спостерігати ситуацію, коли боржник, отримавши кредит на значну суму та передавши майно в забезпечення боргових зобов’язань, «забував» повідомити банківську установу про те, що він перебуває у зареєстрованому шлюбі сімнадцять років. Водночас дружина боржника про наявність такого шлюбу пам’ятала й через кілька років після отримання чоловіком кредитних коштів вирішувала захистити свої права в суді. На її переконання, захисту вона потребувала у зв’язку з тим, що майно, передане її чоловіком як забезпечення зобов’язань за кредитним договором, було спільною сумісною власністю подружжя та згоди на розпоряджання ним вона своєму чоловіку не надавала. У результаті перегляду справи Верховний Суд (ВС) задовольнив вимоги дружини та визнав недійсним договір іпотеки (постанова ВС від 27 січня 2021 року у справі № 756/12508/14‑ц). Як наслідок, кредитор втратив заставне майно і, на жаль, залишився з невиконаними зобов’язаннями з боку боржника.
Схожі ситуації непоодинокі. Проте нині суди дедалі частіше звертаються до понять «зловживання процесуальними правами», «використання права на зло», доктрини venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), які є нагальними для кредиторів під час захисту їхніх прав та законних інтересів.
Ще одним прикладом використання права на зло подружжям є така справа. Подружжя перебувало в зареєстрованому шлюбі понад п’ятнадцять років, потім шлюб було розірвано рішенням суду. Після розірвання шлюбу з чоловіка на підставі рішення суду було стягнуто борг та накладено арешт на майно. Через рік після вказаних подій дружина звернулася до суду із заявою про перегляд рішення про розірвання шлюбу, яку було задоволено. Водночас під час розгляду справи про розірвання шлюбу (за результатами перегляду) чоловік відмовився від позову, внаслідок чого через вісім років після припинення шлюбу його було відновлено. Та відновленням сім’ї справа не закінчилась, адже дружина звернулася до суду за захистом своїх прав шляхом визнання права власності на ½ частину арештованого майна та, відповідно, звільнення його з‑під арешту. Мотиви для позивачки було очевидні, оскільки внаслідок відновлення сім’ї до вказаного майна застосовною стала презумпція спільної сумісної власності подружжя, а отже, інтереси дружини та кредитора розійшлися (постанова ВС від 11 серпня 2021 року у справі № 723/826/19).
Або, наприклад, у межах справи про поділ майна подружжя дружина звернулася до суду з позовом до чоловіка та просила визнати за нею право особистої приватної власності на два об’єкти нерухомого майна та на транспортний засіб. Позов було мотивовано тим, що майно є спільною сумісною власністю подружжя, шлюб між сторонами розірвано, а поділ майна нібито не здійснено. Водночас позивачка повідомила суду, що на момент розгляду справи вона сплатила чоловіку грошову компенсацію в розмірі вартості його частки, а чоловік це підтвердив у суді. Кредитор у вказаній справі став учасником процесу вже на стадії апеляційного провадження, оскільки відносно чоловіка здійснювалося примусове виконання рішення суду про стягнення коштів у сумі понад один мільйон гривень та до початку розгляду справи про поділ майна подружжя на його майно (зокрема й на те, що було предметом спору про цей поділ) було накладено арешт (постанова ВС від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14‑ц).
У наведених двох справах Верховний Суд дійшов однозначних висновків про те, що позовні вимоги одного з подружжя не підлягають задоволенню, та став на бік кредиторів.
Зокрема, Верховний Суд зазначив, що однією з головних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу (ЦК) України), тож дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідних правовідносин. Згідно з частиною 3 статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживати правом в інших формах. Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалено судове рішення про стягнення боргу та майно якого накладено арешт, і його дружина, що здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Недобросовісність поведінки подружжя під час поділу спільного майна, зловживання правами й наявність негативних наслідків для кредитора підлягають доказуванню на загальних підставах.
Вказана практика розгляду спорів є надзвичайно важливою під час формування позиції кредиторів, адже захист прав у сімейних правовідносинах може здійснюватися в різних формах (наприклад, шляхом подання позову про поділ майна подружжя, визнання майна особистою приватною власністю одного з подружжя, визнання недійсними чи розірвання договорів тощо), де не завжди стороною процесу є кредитор, внаслідок чого він частіше за все може здійснити захист своїх прав і законних інтересів, або коли відкрито певне судове провадження, або якщо вже наявне рішення суду, яким порушено права такого кредитора.
Окремо слід звернути увагу на тлумачення Верховним Судом зловживань, вчинених подружжям у межах цивільної справи № 723/826/19. Так, було зазначено, що приватно‑правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.
Зловживання правом
Зловживання правом і використання приватно‑правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
1) особа (особи) використовує/використовують право на зло;
2) наявні негативні наслідки для інших осіб, зокрема:
— ці наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб’єкти, чиї права безпосередньо пов’язані з правами особи, яка ними зловживає;
— такий стан не задовольняє інших суб’єктів;
— для здійснення ними своїх прав бракує певних фактів та/або умов;
— настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи;
— інша особа може перебувати в конкретних правовідносинах із особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувати;
3) враховується правовий статус особи (осіб), а саме:
— особа перебуває в правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а й про обсяг прав інших учасників цих правовідносин і порядок їх набуття та здійснення;
— особа не вперше перебуває в цих правовідносинах, або вони є тривалими, або особа є також учасником інших аналогічних правовідносин.
Попри те що окремо існують приватні інтереси осіб, принцип добросовісності не поступається таким інтересам, якщо вони явно суперечать закону. В контексті сімейного права кредитори справді зазнають впливу багатьох ризиків, починаючи від етапу прийняття рішення про вступ у правовідносини з боржником і закінчуючи примусовим стягненням боргу, якщо зобов’язання не виконується.
Довіряй, але перевіряй
У цих аспектах важливо всебічно оцінювати сімейний стан потенційного боржника, включаючи історію його шлюбно‑сімейних відносин у ретроспективі, що дасть змогу об’єктивно з’ясувати як статус особи, так і статус її активів.
Не в останню чергу заслуговує на увагу наявність шлюбного договору та/або договору про поділ майна подружжя, укладеного як на момент надання позики, так і під час виконання боргових зобов’язань. Кредитору вкрай важливо володіти повною інформацією про наявність і зміст таких договорів, оскільки вони можуть містити в собі умови, що сприятимуть реалізації права на зло, нівелюючи інтереси кредитора.
В умовах сьогодення багато інформації є в публічному доступі, що теж дає можливість відстежувати ті чи інші дії боржників. Наприклад, ініціювання боржником судового провадження або появу такого провадження відносно нього можна простежити на офіційному вебсайті «Судова влада України». Це дає змогу мінімізувати ризики кредитора щодо необізнаності про той чи інший спір, який може зачепити його права.
Резюмуючи, варто зазначити: попри те що взаємозв’язок прав та інтересів кредитора з правами та інтересами подружжя, можливо, не є очевидним, наведені судові рішення говорять про зворотне. І незважаючи на широкий інструментарій захисту прав у царині сімейного права, він однозначно не має використовуватися на шкоду третім особам. Кредиторам під час оцінювання ризиків надзвичайно важливо все враховувати і здійснювати свій захист у комплексі, враховуючи експертизу в суміжних галузях права.
Олена Сібірцева, старша юристка, адвокатка AGA Partners (ексклюзивно для "Юридичної практики")