Стаття доступна англійською мовою.

Посилання на джерело

Майнові питання подружжя є одними з ключових на всіх етапах шлюбу: як під час його реєстрації, так і після його розірвання.

Недарма саме майнові питання може бути врегульовано шлюбним договором, який мають право укласти наречені, коли сім'я здійснила перший крок до створення шлюбу, подавши заяву про його реєстрацію до РАЦСу.

У переважній більшості момент розірвання шлюбу пов'язаний насамперед із питаннями дітей та майна подружжя, тому важливо приділити увагу окремим аспектам цього процесу.

Спільна сумісна власність подружжя

Однією з переваг шлюбу "із штампом у паспорті" є поняття спільної сумісної власності подружжя. Про що йде мова?

Сімейний кодекс України (далі – СК України) говорить  про те, що все майно, яке набувають у шлюбі, автоматично стає спільним для подружжя. При цьому не має жодного значення, чи брали обидва з подружжя участь у його придбанні, чи працювали обидва в парі, чи рівною була фінансова спроможність дружини й чоловіка, коли таке майно придбавали.

Верховний Суд у своїй постанові від 9 січня 2019 року (справа № 643/4589/15-ц) зазначив: тлумачення ст. 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, яке підлягає поділу,  можуть  бути  будь-які  види  майна,  за  винятком  тих,  які  згідно  із  законом  не  можуть  їм належати (виключені із цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.

Тобто умовно, якщо дружина займалася дітьми та домашнім господарством, не отримуючи при цьому жодного доходу, а чоловік при цьому повністю матеріально забезпечував  сім'ю,  будь-яке майно (будинки, квартири, автомобілі, земельні ділянки, грошові кошти на банківських рахунках, заробітна плата тощо) є спільним майном дружини й чоловіка.

І водночас таке спільне майно передбачає рівність часток подружжя в ньому як власників. Навіть якщо майно зареєстроване на одного з подружжя, вважається, що в ньому є 50 % власності іншого з пари.

Чому це перевага саме зареєстрованого шлюбу? Це пояснюється специфікою законодавства про цивільний шлюб.

Зокрема, якщо пара проживала у цивільному шлюбі та накопичила в ньому статки, на все майно також поширюється режим спільної сумісної власності подружжя. Але є важлива примітка про те, що спочатку треба у судовому порядку визнати факт того, що цивільний шлюб існував, а тільки потім говорити про спільну сумісну власність подружжя та здійснювати її поділ.

Це невеличке "але" насправді містить у собі надзвичайно складний процес збору доказів на підтвердження того, що сім'я існувала, хоча й без походу в РАЦС. Той із подружжя, хто претендує на отримання своєї частки в майні, матиме доводити у суді, що партнери спільно проживали, вели побут, притаманний сім'ї, мали спільні права й обов'язки та багато інших складових, які потребують надзвичайно кропіткої роботи і правової майстерності.

І при цьому немає жодних гарантій, що існування цивільного шлюбу  буде  доведено,  а  відтак  і майно поділено відповідно до закону.

У пригоді парам, які обирають цивільний шлюб, може стати нотаріальний договір про спільне проживання чоловіка та жінки (договір між чоловіком та жінкою, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, та про встановлення режиму власності майна) відповідно до ст. 74 СК України.

По суті, такий договір є аналогічним до шлюбного, але для пар,  які  проживають  у  цивільному шлюбі.

Перевагою такого договору є те, що цивільне подружжя добровільно фіксує старт своїх взаємин та визначає статус майна, яке набуватимуть за час  їх  існування.  Це  про  відповідальне  ставлення один до одного та проходження судових справ поза таким подружжям.

Спільна часткова власність

Поняття спільної часткової власності зрозуміло роз'яснено Верховним Судом у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц.

Верховний Суд навів висновки, що спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує: (а) множинність суб'єктів. Для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок – один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок – два співвласники); (б) єдність об'єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав й обов'язків.

Найпоширенішим варіантом, який трапляється серед подружніх пар, є реєстрація за кожним із подружжя по 1/2 у нерухомому майні та зазначення їх співвласниками в правовстановлюючих документах.

Загалом такий формат відображає зміст права спільної сумісної власності й часток подружжя в ній, але із зафіксованим розміром цих часток документально. В іншому випадку ці частки не виділені та передбачаються відповідно до закону як такі, що є, без необхідності доводити цю обставину.

Особиста приватна власність

Поряд з тим із наведених правил є виключення у вигляді набутого у шлюбі майна, але яке  є власністю виключно одного з подружжя.

До такого  майна  належать подарунки, спадщина,  страхові  виплати за особистим  страхуванням, премії та нагороди, дошлюбне і приватизоване майно, а також інше майно, передбачене ст. 57 СК України.

Важливо розуміти, що навіть за умови, якщо певне майно було набуто у шлюбі, але за рахунок майна, яке перелічено вище, воно автоматично стає особистим майном того з подружжя, хто був власником особистого майна.

Наприклад, дружина отримала у спадщину будинок, який надалі продала та за одержані кошти придбала у шлюбі квартиру. Така квартира автоматично стає її особистим майном та не підлягатиме поділу під час розлучення.

Утім, якщо чоловік у такому випадку звернеться до суду та вимагатиме все ж здійснити поділ такої квартири, дружина матиме доводити, що це майно є її особистим, і надаватиме докази на підтвердження всієї історії виникнення спірного майна.

Зарадити таким судовим процесам може аналогічно шлюбний договір, який в окремому положенні регулюватиме порядок віднесення майна до особистої приватної власності одного з подружжя та забезпечить мирне володіння майном без зайвих витрат на судові провадження.

Варто згадати також те, що приватизоване майно не завжди було особистим відповідно до законодавства. У період із 8 лютого 2011 року по 12 червня 2012 року включно приватизоване майно належало до спільної сумісної власності подружжя, а отже, підлягало рівноцінному поділу.

Практика вирішення спорів щодо розподілу майна

Якщо узагальнити способи поділу майна подружжя, можна умовно виокремити такі з варіантів: 

1. Поділ майна подружжя в рівних частинах із визнанням особистої приватної власності на 1/2 у майні за кожним (наприклад, 1/2 квартири залишається чоловіку, 1/2 – дружині).

 Верховний Суд у своїй постанові від 30 березня 2016 року (справа № 6-2811цс15) стосовно цього зауважив, що коли один із подружжя не вчинив передбачених ч. 5 ст. 71 СК дій, суд визнає ідеальні частки подружжя у цьому майні без його реального поділу.

2. Визнання особистої приватної власності на майно за одним із подружжя та виплата компенсації вартості частки в майні іншому з подружжя (наприклад, 100 % квартири залишається чоловіку, 50% ринкової вартості квартири виплачують дружині).

У контексті вказаного способу захисту прав доцільно переглянути зміст постанови ОП КЦС ВС від 3 жовтня 2018 року у цивільній справі № 127/7029/15-ц, де серед висновків зазначено: поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини 1, 2 ст. 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. 2 ст. 364 Цивільного кодексу України).

3. Визнання особистої приватної власності на майно за одним із подружжя (наприклад, якщо майно є особистою власністю чоловіка, а дружина подала позов про його розподіл як спільної сумісної власності).

Верховний Суд у своїй постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 зауважив, що придбання майна, хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

4. Стягнення грошової компенсації за відчуження майна без згоди одного з подружжя (наприклад, чоловік продав автомобіль без згоди дружини та не передав їй її частку в грошових коштах, одержаних від відчуження такого майна).

У цьому контексті варто згадати висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16-ц.

Було зауважено, що в разі коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його  на власний розсуд проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім'ї чи не на  її  потреби  або приховав його, таке майно або його вартість ураховують під час поділу.

5. Інші варіанти поділу, які залежать від обсягу й типів майна, набутих у шлюбі.

Наведені варіанти поділу майна подружжя зустрічаються у судовій практиці як найпоширеніші. Утім ефективніше було б здійснити поділ майна подружжя або шляхом урегулювання існуючих питань у шлюбному договорі, або шляхом укладення договору про поділ майна подружжя.

Такі договори дозволяють розподілити активи між подружжям з урахуванням різних факторів: вкладу кожного з них у бюджет сім'ї, утримання дітей, проживання дітей з одним із них після розлучення, реєстрацію майна на родичів за час шлюбу, внесення частини майна до статутних капіталів підприємств тощо.

У судовому ж порядку ці фактори, звичайно, також можуть бути враховані судом, але процедура поділу майна у судовому порядку однозначно триватиме довше та витратніше в контексті часу й коштів.

Ба більше, якщо сторони у судовому порядку не дійдуть до порозумінь  щодо  формули  поділу майна, суд здійснить його розподіл в ідеальних частинах (по 1/2 за кожним із  подружжя),  що загалом не є рішенням проблеми.

Наостанок

Поділ майна подружжя у судовому порядку – це завжди довготривалий та складний процес збору доказів і доведення своєї позиції у справі. Залежно від того, на що претендує кожен із подружжя та як це узгоджується між собою, тривалість і вартість судового спору може відрізнятися, але явно не витримує жодного порівняння з процедурою укладення шлюбного договору та договору про поділ майна подружжя.

Пам'ятайте, що мирні домовленості завжди залишають у виграші дві сторони, позаяк судовий спір часто має двох, які програли.Ніколи не пізно домовлятися, адже, як свідчить практика, мирові угоди та договори між подружжям можуть укладатися на будь-якій стадії та році судового процесу. Тому задля збереження власних ресурсів доцільно розпочинати поділ майна з переговорів, а не з підготовки позову.

Олена Сібірцева, старша юристка Aga Partners, адвокатка

Багато хто погодиться, що інформація в будь-якій своїй формі є одним із ключових елементів успішного ведення бізнесу. Зокрема, раптовий розвиток інформаційних технологій кинув виклик бізнесу, змусивши його адаптуватися до принципово нових реалій XXI століття.

Саме з огляду на ці фактори не лише глобальні корпорації, а й навіть невеликі стартап-компанії все частіше замислюються над збереженням конфіденційності своїх рішень, планів та й загалом будь-яких своїх дій від уваги ЗМІ та конкурентів,  наскільки це можливо. Звісно, особливу увагу завжди приділяли вирішенню спорів, які можуть заплямувати репутацію компанії, тим самим поставивши під питання її подальші прибутки, а інколи й саме існування.

Однією з принципових відмінностей міжнародного арбітражу від національних судів є конфіденційність. З огляду на наведені вище обставини саме цей принцип став одним з основних факторів, на який представники бізнесу звертають увагу перед тим, як включити арбітражне застереження у свої зовнішньоекономічні контракти.

Правове регулювання конфіденційності в міжнародному арбітражі

Вирішення спорів міжнародним арбітражем має консенсуальну природу, адже здійснюється на основі взаємної згоди сторін таких спорів. Таким чином, під час укладання арбітражного застереження чи арбітражної угоди сторони можуть прямо передбачити власні умови та обсяг конфіденційності, які діятимуть під час розгляду їх спору. Крім того,  питання  конфіденційності можна регулювати арбітражними правилами (для інституційного або ad hoc арбітражу), які обрали сторони. Далі вимоги конфіденційності можуть бути встановлені і в національному законодавстві країни місцезнаходження міжнародного арбітражу.

Перед тим, як перейти до аналізу регулювання принципу конфіденційності в міжнародному арбітражі у світі, варто зазначити про той факт, що в більшості національних законодавств цей принцип залишається неврегульованим до цього часу. В окремих країнах діє так званий implied duty, тобто не передбачений прямо обов'язок сторін дотримуватися конфіденційності в арбітражі, який сформовано судовою практикою у другій половині XX століття. Зокрема, у справах "Dolling- Baker v Merrett" від 1990 року та "Hassneh Insurance Co of Israel & Ors v Steuart J Mew" від 1993 року англійські суди вказали, що зобов'язання про конфіденційність випливає з приватного характеру арбітражу, а також базується на звичаях і діловій практиці. Цим рішенням передувала така сама позиція, яку в 1986 році зайняв французький суд у справі "Aïta v. Ojjeh".

Трохи пізніше цілком протилежну думку стосовно цього питання висловили у 2000 році Верховний суд Швеції у справі "Bulgarian Foreign Trade Bank Ltd v A.I. Trade Finance Inc" та в 1995 році Високий суд Австралії у спорі "Esso Australia Resources Ltd v Plowman". Обґрунтовуючи свою правову позицію, ці суди виходили з відсутності в арбітражному законодавстві їх країн згадки про принцип конфіденційності. Крім того, сторони цих спорів в арбітражних застереженнях не закріпили додаткових умов про конфіденційність. З огляду на це згадані суди дійшли цілком логічного висновку про відсутність обов'язку дотримання конфіденційності в арбітражі в тих випадках, коли його прямо ніде не закріплено. На нашу думку, саме ці рішення поклали початок для дискусії щодо доцільності закріплення принципу конфіденційності в арбітражі.

Варто зазначити, що ані Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж від 1985 року, ані Конвенція ООН про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень від 1958 року не встановлюють жодних вимог до конфіденційності арбітражного процесу чи окремих його елементів. Щодо національних законодавств, зокрема й України, то в більшості з них також відсутні згадки про конфіденційність в арбітражному процесі. Одні з небагатьох юрисдикцій, які в цьому плані є на крок попереду, – це юрисдикції Нової Зеландії та Гонконгу. Зокрема, Закон "Про Арбітраж" Нової Зеландії прямо встановлює у статтях 14А та 14B, що арбітражні розгляди потрібно проводити в закритому режимі з поширенням на них конфіденційності. Попри це, відповідно до статті 14F цього Закону будь-який судовий розгляд, пов'язаний з арбітражним провадженням, зазвичай має бути відкритим і на нього конфіденційність не поширюється.

Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" не містить норм про конфіденційність арбітражного розгляду. Натомість це питання врегульовано Регламентом  Міжнародного комерційного арбітражного суду (МКАС) при ТПП України, у статті 68 якого закріплено: "Якщо сторони не домовилися про інше, розгляд справ та інша пов'язана з ними діяльність МКАС є конфіденційною. Якщо сторони не домовилися про інше, склад Арбітражного суду та сторони повинні зберігати конфіденційність будь-якого документа, поданого стороною або особою, яка не є стороною арбітражного розгляду, і недоступного у відкритих джерелах".

Аналогічні за змістом положення містяться в правилах багатьох  міжнародних  арбітражних інституцій, наприклад, у статті 44 Швейцарських правил міжнародного арбітражу та у статті  30 Правил Лондонського міжнародного третейського суду. Своєю чергою, більш загальне визначення обсягу конфіденційності встановив Арбітражний регламент Арбітражного інституту при Стокгольмській торгово-промисловій палаті, який у статті 3 містить обов'язок збереження конфіденційності "арбітражного розгляду та арбітражного рішення".

Обсяг конфіденційності

Загалом обсяг інформації та коло осіб, на яких поширюється принцип конфіденційності в арбітражі, певною мірою є схожим у всіх юрисдикціях. Для прикладу, у додатку до Правил арбітражу Міжнародного арбітражного суду ICC визначено таке:

1) засідання суду є відкритими лише для його членів та секретаріату;

2) документи, подані до суду або складені ним чи секретаріатом під час провадження у суді, повідомляються лише членам суду, секретаріату та особам, уповноваженим головою суду бути присутніми на засіданнях суду;

3) дозвіл на ознайомлення не надається, якщо допущена особа не взяла на себе зобов'язання поважати конфіденційний характер наданих документів.

Іншим прикладом є стаття 30 правил Лондонського міжнародного третейського суду та стаття 39 Арбітражного регламенту Сінгапурського міжнародного арбітражного центру, які вимагають дотримання такого самого зобов'язання конфіденційності від усіх без винятку залучених до провадження осіб – уповноважених представників, свідків, експертів, секретарів,  перекладачів тощо. Водночас Швейцарські правила міжнародного арбітражу встановлюють, що обов'язок конфіденційності поширюється лише на сторін, експертів, секретарів, арбітрів та членів ради директорів Швейцарського арбітражного центру.

Не є винятком і Регламент МКАС при ТПП України, який згідно зі статтею 68 поширює дію принципу конфіденційності на арбітрів, сторін, доповідачів, експертів та працівників Торгово-промислової палати України.

Варто згадати, що в усіх юрисдикціях конфіденційністю  захищені  обговорення  та  наради трибуналу.

Водночас деякі міжнародні арбітражні інституції закріплюють порівняно більш вузьке коло осіб, на яких поширюється обов'язок  конфіденційності. Для  прикладу, Кодекс  практики для  арбітрів Федерації асоціацій торгівлі олійними культурами, насінням і жирами встановлює: "Справи є конфіденційними як між сторонами, так і між трибуналами та арбітрами, і арбітри не повинні обговорювати або розголошувати інформацію про свої справи в цілому або про конкретні справи".

Дозволені винятки порушення конфіденційності арбітражу

Що стосується винятків, то залежно від країни місця проведення арбітражу  вони  можуть змінюватися, але за своєю суттю залишаються схожими. Загалом серед ситуацій, у яких можна відійти від обов'язку дотримання конфіденційності міжнародного арбітражу, англійський суд у справі "Ali Shipping Corporation v Shipyard Trogir" від 1998 року навів такі випадки:

1) надання згоди стороною, яка надавала конфіденційну інформацію арбітражу;

2) рішення суду, яке прямо зобов'язує оприлюднити документи, отримані в процесі арбітражу, для цілей подальшого судового розгляду;

3) дозвіл арбітражу;

4) розкриття інформації в тому обсязі, у якому це є розумно необхідним для захисту законних інтересів сторони арбітражного розгляду;

5) коли "суспільний інтерес" вимагає розкриття інформації.

Натомість в Україні винятки до принципу конфіденційності передбачено в статті 21 Закону України "Про інформацію", згідно з якою до конфіденційної не може бути віднесено таку інформацію: 

1) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації;

3) про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення;

4) про факти порушення прав і свобод людини;

5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;

6)інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України.

Окремо, згадана стаття 21 Закону встановлює заборону на конфіденційність відомостей, які стосуються діяльності державних та комунальних унітарних підприємств, господарських товариств, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі або територіальній громаді, а також господарських товариств, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарському товариству, частка держави або територіальної громади в якому становить 100 відсотків і які підлягають обов'язковому оприлюдненню відповідно до закону.

Доведення порушення конфіденційності

У цілому ж питання дотримання принципу конфіденційності в арбітражі не відрізняється від його дотримання в інших видах правовідносин. Зокрема, в Україні, як і загалом у практиці інших країн, під час обґрунтування скарг чи позовів про порушення конфіденційності недостатньо довести лише наявність такого обов'язку у відповідача. Сторона, конфіденційність якої було порушено, для стягнення збитків  повинна  також продемонструвати,  що  (1)  розкрита інформація  була конфіденційною, (2) згода потерпілого на розкриття була відсутня, (3)  порушенням  було спричинено збитки в конкретному розмірі, а що більш важливо, (4) між порушенням та завданими збитками наявний причинно-наслідковий зв'язок. Зважаючи на складність і специфіку доведення всіх зазначених елементів у діях порушника, стає зрозумілим, що відшкодування збитків за порушення конфіденційності, а тим більше їх оцінка є геть не простим завданням.

Загалом практика укладення угод про конфіденційність (що не пов'язана  з  арбітражними процесами) демонструє, що сторони все частіше передбачають конкретні запобіжні заходи в разі порушення конфіденційності.  Прикладом таких  заходів може  бути прямо  закріплений в  договорі розмір штрафу, який підлягатиме сплаті іншою стороною, якщо недотримано встановлених умов конфіденційності.

Оскільки в арбітражних регламентах і правилах окремо не акцентовано увагу на відповідальності за порушення конфіденційності, то можливим є пряме визначення сторонами санкцій за недотримання таких умов в арбітражних угодах та/або арбітражних застереженнях. Особливо актуальною така норма є для представників бізнесу, для яких конфіденційність інформації є наріжним каменем їх комерційної діяльності.

ВИСНОВОК:

Як можна побачити, принцип конфіденційності є одним з основних принципів міжнародного арбітражу. Разом із тим у різних державах існують різні підходи до джерел походження обов'язку конфіденційності, що обов'язково потрібно брати до уваги під час укладення арбітражної угоди/ застереження та вибору країни місцезнаходження арбітражу. Крім того, неоднаковим є й суб'єктний обсяг обов'язку конфіденційності, який передбачено окремо кожними правилами міжнародних арбітражних інституцій.

Загалом, сьогодні міжнародні арбітражні інституції, усвідомлюючи свої об'єктивні переваги над національними судами, а також конкуренцію з іншими інституціями, більш конкретно й чітко врегульовують питання конфіденційності. Водночас на  рівні  національних  правових  систем ситуація є іншою. Незважаючи на окремі судові рішення, на законодавчому рівні більшість країн світу не поспішають остаточно закріпити принцип конфіденційності в міжнародному арбітражі.

У будь-якому разі актуальним залишається питання притягнення до відповідальності осіб, винних у розголошенні конфіденційної інформації, зокрема встановлення розміру завданих цим  збитків. Саме з огляду на це задля забезпечення належного виконання зобов'язань щодо конфіденційності слід розглядати  варіант унесення  відповідних положень  у текст  арбітражної угоди/застереження між сторонами.

- Вітаємо! Поговорімо про те, як війна вплинула на юридичну сферу. Настіль­ки змінилися тенденції у сімейному, на­ціональному та міжнародному праві за ці 14 місяців?

- Олена: Вітаю! Війна зачепила усі можливі кордони – фізичні та ментальні. Не зважаю­чи на те, що всі бачили у новинах статистику буму реєстрації шлюбів, на превеликий жаль статистика сімейних адвокатів свідчить про інший бік. За час війни багато сімей розірва­ли стосунки.

- Олександр: Мільйони наших співгромадян виїхали за кордон. Прагнучи до повноцінного членства у сім’ї ЄС, наше законодавство все більше відповідає європейським стандартам. Своєю чергою, на рівні адвокатської спільно­ти ми активно здійснюємо діяльність в Асо­ціації правників України, де разом з Оленою та іншими колегами розбудовуємо комітет з сімейного, цивільного та спадкового права.

- Які нові закони та правила з’явилися в Україні після 24.02.2022, про які варто знати кожному?

- Олена: Із нововведень, які діють і нині, є оновлена процедура реєстрації шлюбу, яка передбачає можливість одружитися без присутності обох наречених, в тому числі за допомогою системи відеозв’язку Zoom. Також законодавство щодо виїзду неповнолітніх за кордон без згоди іншого із батьків.

- Війна принесла вкрай болісні наслід­ки для багатьох сімей. Яку допомогу мо­же надати Ваша команда адвокатів для українських родин?

- Олена: Наша команда спеціалізується на питаннях національного та міжнародного сі­мейного та спадкового права. Ключовими запитами є питання укладення та розірван­ня шлюбу, опіки над дітьми та їх утримання, укладення шлюбних договорів та інших угод, направлених на врегулювання питань сім’ї.

- Олександр: Нерідко в закордонних судо­вих спорах виникає необхідність тлумачен­ня тих чи інших відносин саме з точки зору українського права. Наша команда має чи­малий досвід участі в розгляді іноземних су­дових справ за участі українських громадян за кордоном.

Крім цього, ми допомагаємо нашим клієн­там розв’язувати їхні юридичні питання в Україні, тоді як вони перебувають за кор­доном і не можуть повернутися за тих чи інших причин.

- Як Вам та Вашим колегам вдалося при­стосуватися до нових реалій? Чи довелося призупиняти практику на початку війни?

- Олена: Наша команда не зупиняла роботи, тому що запити щодо захисту прав набули но­вого відтінку у світлі війни. У перші дні сім’ї масово виїздили за кордон, що мало наслідком іноді втрату чи полишення особистих докумен­тів. Непоодинокими були випадки, коли прямо на кордоні виявлялося, що відсутнє свідоцтво про народження дитини, або зникли паспортні документи.

- Олександр: Практика залишилася пра­цювати у довоєнному форматі, тільки з ура­хуванням воєнного стану зросла кількість запитів, пов’язаних із припиненням шлюбів багатьох українців та виникненням побою­вань, що шлюб може бути припинено через тривале проживання у різних реаліях сього­дення.

- Олена: Насамкінець, практика спадко­вого права набула нового значення, що об’єктивно пояснюється кількістю знищених життів українців. Особливо актуальними ста­ли питання спадкового планування, яке пе­редбачає формування орієнтирів щодо долі майна ще за життя спадкодавця з метою уникнення спорів між спадкоємцями, різними сім’ями, які могли бути через кілька шлюбів одного і того самого спадкодавця та бізнес- партнерами.

- Чомусь, коли у суспільстві виникає по­треба у зверненні до адвоката, одразу ви­никають негативні асоціації. Олено, як га­даєте, чому?

- Олена: Один із міфів, які я розвінчую кож­ного дня, це те, що сімейний адвокат – не обов’язково про розлучення. Насправді сімей­ний адвокат – це радник з багатьох питань. Я захоплююся своєю професією та щодня від­криваю у ній нові грані, з чим радо ділюся на своїх сторінках у соціальних мережах. Точно знаю, що моєю місією є формування право­вої культури серед громадян та підвищення їх правової грамотності.

Олена Сібірцева та Олександр Губін, старші юристи AGA Partners
(ексклюзивно для "Millenium Club")

Посилання на джерело

Торгівля в умовах воєнного стану

Щойно 24 лютого 2022 року розпочалося російське вторгнення в Україну, всі морські порти були повністю заблоковані російським флотом. Блокада стала серйозним ударом по українському експорту, оскільки приблизно 96% товарів транспортувалося з України морським шляхом. Це викликало дефіцит зерна на світовому ринку і призвело до значного стрибка цін на сировинні товари.

У зв’язку з тяжкими наслідками блокади українських морських портів у квітні 2022 року Організація Об’єднаних Націй закликала лідерів України та росії домовитися про відновлення українського експорту. Після декількох раундів напружених переговорів Генеральний секретар ООН оголосив про досягнення компромісу між сторонами — було погоджено відновлення експорту українського зерна з трьох глибоководних морських портів — Одеси, Чорноморська та Південного («українські порти»).

З цією метою 22 липня 2022 року Україна, росія, Туреччина та Організація Об’єднаних Націй підписали документ під назвою «Ініціатива щодо безпечного транспортування зерна та продуктів харчування з українських портів» («зернова угода»).

У межах «зернової угоди» з серпня 2022 року до червня 2023 року було забезпечено експорт вже близько 30 млн т українського зерна.

Особливості механізму дії «зернової угоди»

«Зернова угода» відкрила нові можливості для імпортерів зерна, оскільки тепер вони матимуть можливість закуповувати українські товари за нижчими цінами. Водночас вона накладає додаткові вимоги на сторони, які беруть участь у постачанні товарів з українських портів, що робить експорт у межах угоди більш складним порівняно зі звичайним способом закупівлі товарів у Чорноморському регіоні.

Основна увага в «зерновій угоді» зосереджена на безпеці перевезень з українських портів. Сторони встановили низку вимог, які повинні виконувати росія та Україна, а також судновласники й оператори суден, які беруть участь у поставках у межах «зернової угоди». Зокрема, безпечний прохід суден забезпечується такими зобов'язаннями.

• Безпека перевезень. І Україна, і росія зобов'язані гарантувати безпечні умови для всіх суден, що здійснюють експорт товарів з України. рф погодилася не здійснювати атаки на такі судна, а Україна — забезпечувати їхній безпечний прохід через свої територіальні води.

• Морський коридор. Україна спільно з Туреччиною розробила безпечний морський коридор до українських портів, який було погоджено всіма сторонами угоди. Судна, що перевозять товари в межах «зернової угоди», повинні строго слідувати розробленому маршруту.

• Буферна зона. Судна, що експортують українське зерно через Чорне море, захищені буферною зоною в 10 морських миль, що охоплює маршрут від Туреччини до територіальних морів України. Це означає, що жодній військовій техніці не дозволяється наближатися до суден, які прямують цим маршрутом. Після входу в територіальні моря України судна продовжують перебувати під захистом українських військових.

• Інструкції для судновласників. Судна також повинні слідувати інструкціям, розробленим Спільним координаційним центром. Вони містять експлуатаційні правила для операторів суден і судновласників, а також встановлюють додаткові вимоги безпеки для суден та їх маршруту.

Спільний координаційний центр публікує на вебсайті Організації Об’єднаних Націй усю інформацію про поставки, що здійснюються в межах «зернової угоди». Він повідомляє про результати огляду суден, тип товару, що перевозиться на їхньому борту, кількість товару і деталі маршруту суден.

Строк дії «зернової угоди» становить 120 днів і може автоматично продовжуватися на той самий строк, якщо жодна зі сторін не повідомить про намір припинення дії цієї ініціативи або її зміну.

Як наразі працює «зернова угода»?

Станом на сьогодні «зернову угоду» було продовжено до 18 липня 2023 року. Проте вже кілька місяців поспіль росія створює перешкоди для нормального функціонування «зернового коридору» шляхом саботажу інспекцій, здійснення обмеженої реєстрації вхідного флоту та блокування портів.

• Російська сторона здійснює вибір суден для інспекції на власний розсуд. Як повідомляло Мінінфраструктури, 4 червня було зареєстровано лише два вхідних судна, які були заявлені до участі в «зерновій угоді» в той самий день. Водночас 56 суден продовжують очікувати на вхід в українські порти у територіальних водах Туреччини. Такі дії росії суперечать прийнятим правилам інспектування суден, оскільки першочергово перевірку проходять ті судна, які найдовше знаходяться в очікуванні.

• Інспекційний план не виконується. На цей момент передбачається близько дев’яти інспекцій (три — на вхід, шість — на вихід), але зазвичай росіяни виконують не більш ніж половину з погодженого плану.

• росія понад місяць продовжує блокування суден до порту Південний. Так, із трьох українських портів, передбачених «зерновою угодою» наразі фактично функціонують лише два.

Окрім цього, рф вдається до маніпуляцій і погроз щодо відмови від чергового продовження «зернової угоди». Отже, на сьогодні є серйозні проблеми з функціонуванням «зернових коридорів», що призводить до зменшення обсягу українського експорту та ставить під загрозу продовольчу стабільність у світі.

Додаткові положення контрактів допомагають мінімізувати ризики

Зважаючи на додаткові ризики, які пов’язані з договорами на постачання у межах роботи «зернової угоди», учасники ринку почали активно адаптовувати договори до її особливостей. Зокрема, ефективними контрактними механізмами можуть бути такі положення:

1. Неможливість інспекції. Якщо номіноване судно не пройде інспекцію, виконання договору буде поставлено під ризик. Тому рекомендується передбачити у договорі наслідки непроходження судном інспекції, наприклад — право продавця на заміну судна та/або розірвання договору.

2. Затримки інспекції, пошкодження/затримання суден. Інспекції та транзит морським коридором у поєднанні з військовими діями на Півдні України можуть призвести до затримок у поставці товару. В таких умовах доцільно: (а) обумовити наслідки затримки відвантаження товару та (б) спеціальне положення щодо припинення дії «зернового коридору» або істотної зміни його функціонування. Це надасть вам простір для маневру в разі, якщо ситуація з інспекціями суден погіршиться.

3. Перехід ризиків. Оскільки основні проблеми пов’язані з транзитом судна через територіальні води України, ефективним договірним інструментом може стати зміна типового розподілу ризиків, відповідно до якого ризик переходить під час завантаження товару на борт судна. Сторони можуть передбачити у своїх контрактах, що ризики переходять після того, як судно покине територіальні води України та страховий поліс почне покривати військові ризики. Таке застереження може допомогти експортерам переконати контрагентів придбати українські товари.

4. Положення про військові ризики. Іншим договірним механізмом, який може бути корисним у цій ситуації, є застереження про воєнні ризики, що покриватиме події, пов’язані з транзитом судна через морський коридор і його заходом в українські порти.

Важливо зазначити, що конкретні правові механізми мають бути розроблені з урахуванням способу ведення бізнесу (наприклад, положення про поставку на умовах FOB і CIF можуть відрізнятися). У будь-якому разі зазначені вище положення мають бути узгоджені з іншими умовами договору, щоб не виникало суперечностей.

Нові виклики зумовлюють і перегляд договорів!

Попри додаткові ризики поставки в межах «зернової угоди», комплексний аналіз договору і доповнення його пунктами, що враховують вказані вище проблеми, дасть змогу звести до мінімуму ризики в такій угоді. Тому для всіх експортерів українського зерна вкрай важливо адаптувати свої договори до особливостей «зернової угоди».

Павло Лебедєв, старший юрист AGA Partners
Маргарита Каліновська, юристка AGA Partners

Посилання на джерело

Питання поділу майна подружжя залишається у топі спорів, які виникають із сімейних правовідносин. При цьому з кожним роком у світі з'являються нові види капіталу, які вимагають адаптації існуючої судової практики та чинного законодавства до умов сьогодення.

Якщо ще років десять назад складнощі при поділі майна подружжя виникали при побудові стратегії щодо поділу корпоративних прав подружжя, то наразі у судових спорах про поділ майна подружжя фігурують криптовалюта, предмети мистецтва та комп'ютерні програми.

У кожній конкретній справі алгоритм захисту має свої особливості та залежить передусім від очікувань клієнта та його побажань у частині поділу майна. Не на останньому місці також перебуває і позиція іншої сторони у спорі та її процесуальні дії.

Разом з тим, можна виділити наступні ключові аспекти, без яких поділ майна подружжя не відбувається як того вимагає закон та усталена судова практика.

Обсяг майна подружжя

При першому доторку до справи важливо з'ясувати, яке майно було набуто дружиною та чоловіком за час перебування у шлюбі.

У п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 27.12.2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (надалі - Постанова Пленуму Верховного Суду України № 11 від 27.12.2007 р.) зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Вказана Постанова діє і на сьогоднішній день, а тому ділити майно частинами не зовсім корректно, хоча і не заборонено законом.

З цього приводу Верховний Суд нещодавно зробив висновок про те, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема, й неподільне.

При цьому Верховним Судом було зазначено, що це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (Постанова КЦС ВС від 8 травня 2023 року № 753/1902/21 (61-12953св22).

Такий підхід є виправданим, оскільки дозволяє об'єктивно оцінити, чи рівноцінним є заявлений позивачем варіант поділу спільного майна подружжя, чи є передумови для відступлення від рівності часток подружжя та яким чином, а також чи є узгодженість між первісною та зустрічною позовною заявою у справі (яка зазвичай має місце).

До майна, яке зустрічається у спорах, належать: класично нерухоме майно та майнові права на об'єкти незавершеного будівництва, транспортні засоби, грошові кошти на банківських рахунках та інше майно, що залежить від конкретної ситуації.

Додатково у справах про поділ майна подружжя можуть фігурувати корпоративні права у частині внеску до статутного капіталу підприємства, доходи від здійснення підприємницької діяльності, дивіденди, вартість внесеного до статутного капіталу нерухомого майна (у грошовому виразі).

Якщо мова йде про фізичну особу - підприємця, поділу підлягатимуть доходи такого підприємця у чистому вигляді (тобто після сплати усіх податків і зборів, платежів на ведення самої діяльності).

Із нетипових об'єктів, які зустрічаються, є об'єкти інтелектуальної власності (комп'ютерні програми, торговельні марки, предмети мистецтва, тощо), криптовалюта та боргові зобов'язання подружжя.

Боргові зобов'язання подружжя є водночас і частим предметом спору між подружжям, і поодиноким. Звичним є поділ боргових зобов'язань подружжя, які виникли у зв'язку із придбанням іншого майна, яке ділиться (наприклад іпотечне майно та кредитні кошти під нього). У той час як поділ боргів, взятих на себе одним із подружжя, на підставі розписки, як правило, фігурує виключно з метою тиску одного з подружжя на іншого, або взагалі є штучно створеним.

Формування переліку майна, яке підлягає поділу, є вкрай важливим для формування стратегії захисту, оскільки дозволяє прорахувати різні варіації розвитку подій у ході судового провадження.

Як правило, клієнт на початку підготовки до судового спору уже точно знає, яке майно він хотів би отримати у результаті поділу. Втім, важливо зазначити саме все майно подружжя, оскільки ніколи заздалегідь не відомо, що може вказати опонент у зустрічній позовній заяві та чи не вплине зазначення усього обсягу майна у позові на зміну курсу справи - від суду до мирного врегулювання.

В окремих випадках, для одного із подружжя може бути неочевидним, що деякі види майна взагалі підлягають поділу (наприклад, борги).

Приклад конкретної справи, яку я супроводжувала: позивачка подала позов про поділ квартири та боргових зобов'язань за кредитним договором, кошти за якими були витрачені на придбання квартири.

В той же час мій клієнт повідомив, що окрім вказаного майна подружжя, яке попередньо проживало у цивільному шлюбі, придбало ще будинок та дві земельні ділянки, автомобіль та ряд вартісного рухомого майна, які були заявлені нами до поділу у зустрічній позовній заяві.

Обсяг майна за зустрічним позовом вплинув на результат розгляду справи, оскільки суд критично поставився до того, що позивачка приховала ряд важливих обставин справи, а заявлений нею обсяг майна та форма його поділу явно не відповідали ані інтересам відповідача, ані принципу рівності сторін.

Іноді у позовній заяві звичайно не фігурує усе майно, яке було набуто за час шлюбу та існує на момент виникнення спору. Тому можуть бути різні передумови, починаючи від існуючих домовленостей щодо поділу частини майна у позасудовому порядку, або залишення його у спільній сумісній власності подружжя, або навіть зловживання процесуальними правами.

Втім, важливо, щоб повний перелік майна, яке підлягає поділу, не приховувалося від адвоката, оскільки тільки за наявності повної картини у справі можна вибудувати успішну стратегію у справі та коригувати її у відповідь на дії опонента.

Режими власності майна

На початку підготовки стратегії у справі вкрай важливо також перевірити режим власності майна подружжя. Варто чітко впевнитися, що підготовлений перелік майна є саме спільною сумісною власністю подружжя та дійсно підлягає поділу.

Для того, щоб правильно здійснити аналіз існуючого майна, варто звернутися до правової позиції, висловленої Верховним Судом у постанові від 25 листопада 2015 року у цивільній справі № 6-2333цс15. Саме у ній викристалізовано три критерії, які дозволяють правильно застосувати презумпцію спільності майна подружжя та виключити його належність до особистої приватної власності одного із подружжя.

До цих критеріїв належать: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте; мета придбання майна.

Якщо спірне майно було набуто у період шлюбу за спільні кошти подружжя та в інтересах сім'ї, таке майно є спільною сумісної власністю подружжя та підлягає поділу на засадах рівності часток подружжя.

Пропуск кожного об'єкта, який було набуто у шлюбі, через цей трирівневий фільтр дозволяє надати правильну оцінку обставинам справи та сформувати чіткий алгоритм захисту для конкретної ситуації.

Це важливо, позаяк непоодинокими є випадки, коли частина майна є особистою приватною власністю, або було сформовано за рахунок такого майна, що категорично змінює вектор стратегії.

Нагадаємо, що до особистої приватної власності подружжя належить: майно, набуте до шлюбу; подарунки; спадщина; майно, набуте за особисті кошти; приватизоване нерухоме майно; речі індивідуального користування; премії та нагороди за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі; кошти, одержані як відшкодування моральної шкоди; страхові суми.

Важливість розуміння режиму власності майна на практиці може бути розглянуте на такому прикладі. Дружина при формуванні переліку майна, яке підлягає поділу, зазначила квартиру, придбану у шлюбі та зареєстровану на чоловіка.

При детальному аналізі виявилося, що вона була придбана хоча і у шлюбі, але за рахунок коштів, одержаних дружиною внаслідок спадкування майна після смерті її батька.

У цій конкретній ситуації вказана квартира є особистою приватною власністю дружини, що потребує доведення у суді та формулювання позовних вимог щодо неї про визнання цього майна особистою приватною власністю, а не поділу як спільної сумісної власності подружжя.

І таких прикладів у практиці безліч та не всі вони настільки лінійні. Непоодинокими є випадки, коли до того, як сформувалося майно, було проведено ряд транзакцій, які містили ознаки і особистої приватної власності, і спільної сумісної власності. В окремих випадках є необхідність визначати навіть відсотки спільної сумісної власності та особистого майна у одному і тому ж самому об'єкті.

Не спрощують цю частину аналізу і зміни у законодавстві, які існували протягом того періоду, коли формувалася маса майна подружжя.

Так, наприклад, приватизоване майно є особистою приватною власністю особи, на яку таке майно зареєстровано. Але так було не завжди.

Наприклад, лише у період з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно, приватизоване майно вважається спільною сумісною власністю подружжя, що відповідає діючому на той час законодавству (постанова КЦС ВС від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17; постанова КЦС ВС від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12-ц).

До спільної сумісної власності, в свою чергу, належить наступне майно: будь-яке майно, за винятком виключеного із цивільної обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя; гроші, інше майно, одержані за договорами, укладеними в інтересах сім'ї; речі для професійних занять, придбані за час шлюбу для одного з подружжя; особисте майно одного із подружжя, яке збільшилося у вартості за час перебування у шлюбі; дохід від майна, належному одному із подружжя.

Виходячи із переліку майна подружжя та правильно встановленого режиму власності можна переходити до подальшої роботи у підготовці справи до суду, якщо сторони не готові на цьому етапі врегулювати спір у позасудовому порядку.

На цьому етапі важливо, виходячи із практичного досвіду, сформувати пропозицію про поділ майна подружжя, шляхом укладення відповідного договору, оскільки уже стає зрозумілим ймовірний результат розгляду справи у суді.

Непоодинокими є випадки, коли подружжя на початку процедури поділу майна категорично налаштовані на судовий процес та не бачать шляхів до врегулювання питання миром.

Втім, об'єктивна оцінка ризиків, які можуть настати у ході розгляду справи у суді, тривалості процедури судового розгляду з урахуванням потенційного оскарження у судах апеляційної та касаційної інстанції, розмір витрат на правову допомогу у судовому процесі можуть посприяти переговорному процесу та врегулювання майнових питань подружжя мирним шляхом.

В умовах воєнного стану мирне врегулювання спору є надзвичайно актуальним, оскільки за період судового спору рухоме та нерухоме майно взагалі може бути знищено у ході бойових дій.

Із мого особистого досвіду можу сказати, що судовий спір про поділ майна подружжя є крайньою мірою поділу майна подружжя, оскільки будь-яке мирне врегулювання може задовольнити набагато більше інтересів кожного із подружжя, аніж судовий спір. Це пов'язано з тим, що свобода договору дозволяє сформувати такі положення подружніх домовленостей, які є максимально гнучкими. Натомість, судовий процес йде у межах позовних вимог, які можна змінити виключно на стадії підготовчого засідання, а також релевантної судової практики, яка не завжди відповідає очікуванням одного з подружжя.

Підсудність

Якщо після завершення підготовчих дій до поділу майна домовитися мирним шляхом не вдалося, питання передається на розгляд суду.

Питання поділу спільного майна подружжя вирішується судом за місцезнаходженням найбільшої частини майна подружжя, виходячи з його вартості.

Умовно, якщо десять об'єктів нерухомого майна вартують мільйон доларів США та знаходяться в Голосіївському районному суді м. Києва, а один об'єкт вартує десять мільйонів та знаходиться в Печерському - справа буде підсудна Печерському районному суду м. Києва.

І разом з тим, якщо частина нерухомого майна знаходиться за кордоном, слід пам'ятати про те, що підсудність таких справ автоматично переміщається у країну місцезнаходження майна (постанови Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 2-954/2004 (провадження № 61-19125св18), від 18 лютого 2019 року у справі № 596/820/17 (провадження № 61-32590св18).

Вартість майна

Коли ми формуємо доказову базу у справі про поділ майна подружжя, одним із важливих аспектів є вартість майна. Вона впливає на ціну позову, яка є обов'язковою складовою позову; підсудність справи та можливість визначити дотримання рівності часток при поділі спільного майна подружжя.

Для того, щоб визначити вартість майна подружжя, необхідно звернутися до суб'єкта оціночної діяльності та замовити звіт про оцінку майна. До речі, витрати на оцінку можна включити у перелік судових витрат для відшкодування з іншої сторони.

Відповідно до висновків, викладених у постанові ВС від 3 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, вартість майна, що підлягає поділу між подружжям, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи в суді.

Аналогічні висновки викладені у постановах ВС від 18 квітня 2018 року у справі № 180/254/15-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 761/17775/15-ц, від 9 січня 2019 року у справі № 643/4589/15-ц.

В свою чергу, відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» № 2658-ІІІ від 12 липня 2001 року (далі - Закон) проведення незалежної оцінки майна є обов'язковим у випадках … під час вирішення спорів та в інших випадках, визначених законодавством або за згодою сторін.

Також, відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності.

З огляду на зазначене, законом, а також релевантною практикою Верховного Суду наголошено на порядку та формі визначення вартості майна під час розгляду судових спорів.

У моїй практиці зустрічалися випадки, коли на підтвердження вартості майна сторона надавала відомості із відкритих джерел (веб-ресурси купівлі-продажу транспортних засобів та нерухомого майна) у вигляді роздруківок із офіційних веб-сайтів. Втім, така форма доказів не є прийнятною.

Позовні вимоги

Насамкінець, надважливу роль відіграє обраний спосіб захисту прав, який відображається у позовних вимогах.

Класичними способами захисту є:

(1) визнання часток подружжя при поділі спільної сумісної власності (по 1/2 за кожним із подружжя, виходячи із рівності часток подружжя);

(2) визнання часток подружжя при поділі спільної сумісної власності (із відступленням від рівності часток подружжя);

(3) визнання права особистої приватної власності на певне майно за одним із подружжя без грошової компенсації іншому із подружжя;

(4) визнання права особистої приватної власності на певне майно за одним із подружжя з грошовою компенсацією іншому із подружжя.

Залежно від обставин справи позовні вимоги можуть включати також визнання факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, якщо сторони придбали частину майна за період проживання у цивільному шлюбі.

Якщо ми говоримо про поділ майна в ідеальних частках між подружжям (по 1/2 частці за кожним), необхідно розуміти, що це початок нового спору. Якщо суд при прийнятті рішення здійснив поділ майна подружжя по 1/2 за кожним, це не означає, що 1/2 квартири, наприклад, можна відчужити або виділити для користування.

Для того, щоб почати користуватися 1/2 часткою у нерухомості для проживання, зокрема, необхідно додатково ініціювати спір про встановлення порядку користування житловим приміщенням.

Такий поділ майна застосовний до грошових коштів, акцій, цінних паперів, де можна безперешкодно отримати у натурі виділену частку.

Поділ майна із відступленням від рівності часток подружжя може мати місце, якщо наприклад на утриманні одного із подружжя перебуває спільна дитина, а інший із батьків не здійснює її утримання та має значну заборгованість за аліментами. В такому випадку суд може відступити від рівності часток подружжя та присудити тому із них, з яким проживає дитина, більшу частку, ніж 1/2.

Приклади подібного вирішення спору містяться у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 456/828/17 (провадження № 61-252св17), у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2019 року у справі № 308/4390/18 (провадження № 61-7230св19).

Для таких об'єктів, як нерухоме та рухоме майно (наприклад, квартири та автомобілі), доцільно визнавати право особистої приватної власності на майно за одним із подружжя із сплатою грошової компенсації за його частку іншому. Вказаний поділ уможливить безперешкодне користування майном для того із подружжя, за яким таке майно залишається.

Втім, треба мати на увазі, що присудження грошової компенсації одному із подружжя можливе виключно за його згоди, а не в примусовому порядку.

Питання грошової компенсації може мати місце також у випадку, якщо один із подружжя відчужив майно без згоди іншого. Така ситуація часто зустрічається, коли один із подружжя відчужив транспортний засіб не за нотаріально посвідченим договором, а за іншою формою правочину. У таких випадках Верховний Суд неодноразово вказував на те, що правильним способом захисту прав є саме стягнення грошової компенсації вартості частки одного з подружжя, а не визнання недійсним договору, на підставі якого таке майно було відчужено (для прикладу, постанова ВС від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16-ц, провадження № 61-19420св18).

Замість висновків

Звичайно, запропонований чек-лист у справах про поділ майна подружжя є базовим та орієнтований на спори, які найчастіше зустрічаються у практиці. Кожен об'єкт спільної сумісної власності подружжя потребує окремого чек-листа, оскільки стратегія захисту має бути багатогранною та гнучкою задля дієвого реагування на зустрічні дії опонентів у справі.

Втім, основа будь-якого спору не обходиться без наведених вище орієнтирів.

Олена Сібірцева, старша юристка, адвокатка AGA Partners (ексклюзивно для «ЮРЛІГА»)

Посилання на джерело

Починаючи з моменту початку повномасштабного вторгнення на територію нашої країни, національні суди практично не припиняли свою роботу та продовжували розглядати справи. Верховний Суд не є виключенням і невпинно переглядав справи за касаційними скаргами, створюючи при цьому судову практику, яка одразу ставала орієнтиром для судів нижчих інстанцій.

Для підготовки цього огляду були використані різноманітні огляди судової практики ВС, які він власне публікує час від часу на своєму сайті та у різноманітних соціальних мережах, зокрема на своєму офіційному каналі в Telegram.

З тим, щоб охопити досить широкий спектр питань, у цій статті не буде надаватися детальний аналіз тієї чи іншої постанови ВС, а лише короткий правовий висновок, який надає аудиторії змогу самій визначитися, чи цікавить її така постанова чи ні (такий самий підхід наразі використовує і сам Верховний Суд, публікуючи огляди своєї судової практики).

Аліменти та додаткові витрати

Надання послуг із організації вступу до вищих навчальних закладів для здобуття професійної освіти, щодо підготовки документів для поїздки на навчання до навчального закладу за кордоном, вступ до навчального закладу за кордоном та консультації з цих питань є особливими обставинами, щодо яких передбачено стягнення додаткових витрат з батьків на утримання дитини відповідно до положень статті 185 СК України.

З текстом постанови Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 640/15771/19 можна ознайомитися за посиланням.

Відшкодування одним із батьків половини вартості ремонту технічних пристроїв, половини вартості витрат на лікування, відвідування секцій та позашкільних закладів не є додатковими витратами у розумінні вимог Сімейного кодексу України та охоплюються розміром аліментів, що стягуються з нього на утримання дитини на користь іншого з батьків.

З текстом постанови Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 545/3115/19 можна ознайомитися за посиланням.

При здійсненні часткових платежів аліментів грошові кошти спочатку зараховуються на погашення заборгованості за аліментами, яка виникла в попередньому місяці (місяцях), починаючи з першого місяця її виникнення, а потім у разі відсутності заборгованості на погашення платежу за поточний місяць. Формулювання «не більше 100 відсотків заборгованості» означає, що розмір пені не повинен перевищувати розмір заборгованості, на яку вона нараховується.

З текстом постанови Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 711/679/21 можна ознайомитися за посиланням.

Успадковане та отримане в дар майно не є доходом, який ураховується при визначенні розміру аліментів.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 15 червня 2022 року у справі № 682/1277/20 можна ознайомитися за посиланням.

Обов'язковою умовою для стягнення аліментів на дитину на користь одного з батьків є факт проживання з ним самої дитини, на утримання якої і стягуються аліменти.

З текстом постанови Верховного Суду від 22 листопада 2022 року у справі № 188/1029/19 можна ознайомитися за посиланням.

Погіршення стану здоров'я дитини може бути підставою для зміни раніше визначеного судом розміру аліментів на її утримання, якщо внаслідок такого погіршення раніше визначений розмір аліментів не забезпечує гармонійного розвитку дитини.

З текстом постанови Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 128/2206/21 можна ознайомитися за посиланням.

Сімейне законодавство України не передбачає обов'язку батька за походженням, чия дитина усиновлена іншим чоловіком, утримувати таку дитину до досягнення нею повноліття.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 522/5039/21 можна ознайомитися за посиланням.

Поділ майна та фактичні шлюбні відносини

Грошові кошти, витрачені на придбання нерухомого майна і сплачені за рахунок кредитних коштів під час перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах, не можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя і підставою для стягнення частки витрачених коштів на користь одного із колишнього подружжя.

З текстом постанови Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 760/16783/15-ц можна ознайомитися за посиланням.

За домовленістю сторін шлюбного договору правовий режим майна, набутого під час шлюбу, після укладання шлюбного договору може бути змінений із режиму спільності на режим роздільності.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20 можна ознайомитися за посиланням.

Законодавець розмежував випадки, коли позовна давність для поділу майна подружжя застосовується та коли не застосовується (частина друга статті 74 СК України). У спорах про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, позовна давність не застосовується, коли жінка та чоловік проживають однією сім'єю, і, навпаки, позовна давність застосовується, якщо жінка та чоловік припиняють проживати однією сім'єю.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 212/10842/19 можна ознайомитися за посиланням.

Початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати ухвалення постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану чи з дати набрання рішенням суду законної сили, а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 541/312/21 можна ознайомитися за посиланням.

Зазначення в резолютивній частині судового рішення конкретних приміщень, з яких складається належна сторонам на праві спільної часткової власності частка, є зайвим, оскільки кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому, яка є ідеальною та визначається відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 754/2060/17 можна ознайомитися за посиланням.

Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 08 березня 2023 року у справі № 307/2148/16 можна ознайомитися за посиланням.

Батьківські права

Поведінка особи, яка свідомо змінює країну проживання, не бере участі у вихованні дитини, свідчить про її ухилення від виконання батьківських обов'язків у розумінні статті 164 СК України і може бути підставою для позбавлення цієї особи батьківських прав щодо дитини.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі № 520/8264/19 можна ознайомитися за посиланням.

При вирішенні питання про відібрання дитини від батька / матері без позбавлення батьківських прав, у разі неможливості передати її родичам, дитина передається органу опіки та піклування для вжиття заходів щодо захисту її особистих і майнових прав та забезпечення її тимчасового влаштування.

З текстом постанови Верховного Суду від 3 травня 2022 року у справі № 308/12188/18 можна ознайомитися за посиланням.

Лише факт застосування до одного з батьків запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, який унеможливлює виконання ним батьківських обов'язків, не є безумовною підставою для позбавлення його батьківських прав.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 8 червня 2022 року у справі № 362/4847/20 можна ознайомитися за посиланням.

У разі коли батьки народженої дитини не дійшли згоди щодо її імені та/або прізвища, суд, ураховуючи інтереси обох батьків, може надати запропоноване батьками подвійне ім'я та/або прізвище, що узгоджується із частиною другою статті 145, частиною другою статті 146 СК України.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 753/7395/20 можна ознайомитися за посиланням.

У разі скасування рішення суду про позбавлення батьківських прав втрачаються ті правові наслідки, які з нього випливають, зокрема і право іншої особи на усиновлення дитини. Ігнорування приписів закону щодо обов'язкової згоди на усиновлення батька / матері дитини є підставою для визнання такого усиновлення недійсним.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 5 вересня 2022 року у справі № 554/1924/20 можна ознайомитися за посиланням.

Необізнаність особи щодо її батьківства стосовно дитини свідчить про поважність причин пропуску строку на звернення до суду з позовом про оспорювання батьківства, встановленого статтею 56 КпШС України.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 756/10603/17 можна ознайомитися за посиланням.

Гаазькі Конвенції

Під час вирішення спору про забезпечення повернення дитини до країни проживання слід звертати увагу, коли розпочато процедуру повернення такої дитини. У разі якщо судова процедура повернення дитини до країни проживання розпочата до спливу річного строку з моменту викрадення, варто застосовувати положення частини першої статті 12 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.

З текстом постанови Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 757/32690/20-ц можна ознайомитися за посиланням.

Гаазька конвенція 1980 року жодним чином не перешкоджає судам договірних держав розглядати справу про викрадення дітей, не звертаючись до Центральних органів влади. Залежно від встановлення певних обставин справи, зокрема постійного місця проживання дітей, суд має застосувати одне із правил, визначених Гаазькою конвенцією 1996 року, про юрисдикцію спору. Юрисдикція спору ґрунтується на прив`язці постійного місця проживання дитини та вирішується у кожному конкретному спорі залежно від встановлених фактичних обставин справи.

З текстом постанови Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19 можна ознайомитися за посиланням.

Розірвання шлюбу

При застосуванні положень частини другої статті 110 СК України визначальним є факт вагітності дружини або наявність у неї дитини, якій не виповнилося одного року, на день пред'явлення позову про розірвання шлюбу до суду, а положення пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України не передбачають закриття провадження в разі, якщо у справах про розірвання шлюбу вагітність дружини настала після пред'явлення такого позову.

З текстом постанови Верховного Суду від 7 листопада 2022 року у справі № 361/1017/20 можна ознайомитися за посиланням.

Склад сім'ї

До сім'ї своїх батьків, незалежно від місця проживання, належать лише діти, крім повнолітніх дітей, які створили свою сім'ю.

З текстом постанови Верховного Суду від 7 лютого 2022 року у справі № 368/963/20-ц можна ознайомитися за посиланням.

Домашнє насильство

У разі посилання учасників сімейного спору на факти вчинення одним із них домашнього насильства суд обов'язково повинен перевіряти, чи відбувалося домашнє насильство щодо дитини або за її присутності.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 22 червня 2022 року у справі № 757/33742/19-ц можна ознайомитися за посиланням.

Усиновлення

Ухилення усиновлювачів від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини, їхня відмова від неї і бажання скасувати усиновлення є підставою для позбавлення усиновлювачів батьківських прав щодо такої дитини та стягнення аліментів на її утримання.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 23 червня 2022 року у справі № 175/1713/20 можна ознайомитися за посиланням.

Думка дитини

Озвучена в судовому засіданні думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується під час вирішення питання про позбавлення батьківських прав, оскільки вона може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким дитина через малолітній вік неспроможна надавати об'єктивну оцінку, та не завжди відповідає інтересам самої дитини.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18 можна ознайомитися за посиланням.

Застосування ДРТ

Згода батька дитини на використання в лікуванні безпліддя донорських ембріонів має фундаментальне значення для виникнення в нього батьківських прав та обов'язків щодо дитини, яка народилася за допомогою методів допоміжних репродуктивних технологій, адже така методика лікування виключає будь-яку кровну спорідненість його з дитиною, що в разі непоінформування та незгоди батька стосовно застосування таких методів є підставою для виключення відомостей про батька дитини з актового запису про її народження.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 3 серпня 2022 року у справі № 344/1962/19 можна ознайомитися за посиланням.

Права інших родичів на спілкування з дітьми

Порядок спілкування баби та/або діда з онуками повинен забезпечувати якнайкращі інтереси дітей, зокрема спілкування з онуками згідно з графіком має відбуватися з дотриманням режиму дітей та уникнення створення конфліктних ситуацій.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 172/456/21 можна ознайомитися за посиланням.

Позов про усунення перешкод у вихованні дитини і спілкуванні з нею є позовом про заборону поведінки особи, яка чинить перешкоди іншій особі в здійсненні нею свого права, тому задоволення вимоги баби та діда про зобов'язання одного з батьків дітей, з яким вони проживають, не чинити перешкоди в спілкуванні з онуками можливе лише за наявності таких перешкод.

З текстом постанови Верховного Суду від 12 січня 2023 року у справі № 607/1377/22 можна ознайомитися за посиланням.

Підсумовуючи, можна констатувати, що судова практика йде шляхом вдосконалення, підтримання єдності та заповнення прогалин, які існують у чинному сімейному законодавстві.

Зокрема, наприклад, за відсутності закону, який би регулював застосування Гаазької конвенції 1996 року на території України, Верховний Суд нарешті зробив низку важливих правових висновків, які безсумнівно сприятимуть належному виконанню зазначеної Конвенції в нашій державі.

Олександр Губін, старший юрист Aga Partners, адвокат

Посилання на джерело

Напевно, в цілому світі не залишилось жодної людини, яка б не знала про ганебні агресивні дії сусіднього з Україною державного утворення. Так, через повномасштабну війну в Україні мільйони наших співгромадян були вимушені шукати притулку за кордоном. Втім, незважаючи на такі сумні події, обов'язки, покладені на ту чи іншу особу в силу закону мають виконуватись у повному обсязі і насамперед це стосується аліментів на дітей - майбутнє будь-якої нації. У цій статті я торкнусь питання, яким чином аліменти можуть бути стягнуті з того з батьків, який або яка наразі знаходиться за межами України, а також розглянемо ситуацію, коли аліменти підлягають стягненню з того з батьків, який залишився проживати в Україні, в той час як діти та другий з батьків перебувають за межами нашої держави.

Юридичні механізми міжнародного стягнення аліментів.

Для цілей цієї статті особа, яка бажає стягнути аліменти, буде іменуватися як стягувач, в той час як особа, з якої аліменти мають бути стягнуті, називатиметься боржник.

Фактично міждержавне стягнення аліментів може бути досягнуте двома опціями, які застосовуються до обох сценаріїв, згаданих у преамбулі до цієї статті.

Звернення до суду у країні перебування боржника.

Першим застосовним та найбільш швидким варіантом є безпосереднє звернення стягувача до суду країни тимчасового або постійного перебування/проживання боржника із позовною заявою про стягнення аліментів (іноземний або український суд, виходячи із того, де перебуває/проживає сам стягувач разом із дитиною або дітьми).

Такий спосіб є дієвим, втім, він не позбавлений недоліків, в тому числі суттєвих, про які буде йтися нижче.

Так, стягувач, звертаючись безпосередньо до іноземного суду, перш за все буде вимушений звернутися за правовою допомогою до місцевих адвокатів, що може значно вплинути на його майновий стан. Таку опцію доречно використовувати, якщо є деякі фінансові резерви і при цьому є впевненість, що майбутні аліментні виплати допоможуть відшкодувати понесені витрати на правову допомогу.

Так само, дану опцію можна використовувати, якщо місцеве законодавство дозволяє стягувати витрати на адвоката у судовому порядку. Таким чином, рекомендується зробити самостійний пошук місцевих іноземних адвокатів та задати їм кілька першочергових запитань, на які вони, зазвичай, надають поверхневі, але безкоштовні відповіді. Серед таких запитань, можуть бути: щодо правил підсудності, способів стягнення (тверда грошова сума або в частині від заробітку/доходу), можливості стягнути витрати на адвоката у судовому порядку, мінімального гарантованого або рекомендованого розміру аліментів.

Після ознайомлення з такими відповідями стягувач зможе прийняти для себе виважене рішення, чи підходить йому опція, пов'язана із безпосереднім зверненням до суду в країні місця проживання або перебування боржника.

Окрім цього, доречно буде спробувати дізнатися про майновий стан боржника - чи офіційно він працевлаштований, який дохід він отримує та яким майном володіє. Це також можуть зробити іноземні адвокати.

Альтернативно можна звернутися до українських адвокатів, які спеціалізуються на супроводженні міжнародних сімейних проектів та володіють розгалуженою сіткою контактів сімейних юристів по всьому світу. Такі адвокати зможуть, по-перше, звернутися до безпосередніх спеціалістів в країні перебування/проживання боржника, по-друге, отримати більш детальні та вичерпні відповіді та допомогти спланувати та скоординувати найбільш оптимальний план дій, які дозволять отримати бажаний результат.

Якщо боржник проживає в Україні, то, звичайно, на перший план виходить його майновий стан та характер його доходів. Треба звертати увагу, наприклад на те, чи не є єдиним джерелом його доходів ФОП і на якій системі оподаткування він перебуває, оскільки стаття 195 СК України передбачає, що у разі перебування такого боржника на спрощеній системі, аліменти будуть визначені, виходячи із середньої заробітної плати працівника для тієї місцевості, де проживає в Україні такий боржник.

Крім цього, якщо боржник офіційно працевлаштований і отримує значний дохід, тоді доцільним буде формувати позовні вимоги через частку від його доходу/прибутку. Якщо ж відомостей про його працевлаштування немає, тоді, можливо, варто просити суд стягнути тверду грошову суму.

Підсумовуючи, стягнути аліменти в країні перебування/проживання боржника шляхом безпосереднього звернення до суду стягувачем можливо, втім, така процедура передбачає, скоріше за все, залучення іноземного або вітчизняного спеціаліста з сімейного права, та вимагає ретельного попереднього планування та підготовки.

Використання міжнародних договорів зі стягнення аліментів.

Другим варіантом отримання аліментів у міжнародному форматі є використання різних конвенцій, учасницею яких є Україна. Зазначаю, що такі конвенції можуть бути використані, як для того, щоб отримати аліменти в Україні, так і за кордоном.

Так, Україна є учасницею наступних міжнародних договорів, які в різний час застосовувались та/або застосовуються до аліментних відносин:

• Конвенція про стягнення аліментів за кордономвід 20 червня 1956 року (надалі - Конвенція 1956);
• Конвенція про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утриманнявід 2 жовтня 1973 року;
• Конвенція про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших видів сімейного утриманнявід 23 листопада 2007 року (надалі - Конвенція 2007).

Нижче більш докладно піде мова саме про Конвенцію 2007, оскільки відповідно до ст. 48, 49 та 56 Конвенції саме вона покликана замінити усі попередні міжнародні договори, що застосовувались до регулювання аліментних відносин.

Варто зауважити, що склад держав-учасниць є різним, якщо порівнювати Конвенцію 1956 року із Конвенцією 2007. Тому, якщо, виходячи суб'єктного складу, наприклад, Конвенції 2007, країни місця перебування/проживання боржника немає в переліку держав-учасниць, тоді можна використати для стягнення аліментів за кордоном Конвенцію 1956, якщо така країна є учасником згаданого міжнародного договору.

Перелік країн, які учасницями того чи іншого договору, можна подивитися:

• Для Конвенції 1956 за наступним посиланням(англійською мовою);
• Конвенції 2007 за наступним посиланням(англійською мовою).

Конвенція 2007 передбачає численні механізми, втім, фактично, для того, щоб стягнути аліменти з особи, яка проживає в іншій державі є два найбільш ефективні способи:

• звернутися до компетентного органу іноземної країни, де проживає боржник, із клопотанням про визнання та надання дозволу на виконання рішення суду про стягнення аліментів (українського або іноземного суду);
• звернутися до компетентного органу країни, де проживає боржник із заявою про винесення рішення щодо аліментів (така можливість передбачена Конвенцією 1956 року та Гаазькою конвенцією 2007 року, однак на практиці не всі держави погоджуються приймати такі заяви).

В Україні застосування Конвенції 2007 регулюється спеціальним наказом Міністерства юстиції України від 15 вересня 2017 року № 2904/5, яким було затверджено Інструкцію про виконання в Україні Конвенції про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших видів сімейного утримання (надалі - Інструкція).

Інструкція містить детальний опис порядку подання та опрацювання заяв стосовно зобов'язань про утримання.

Усі звернення про стягнення аліментів надсилаються через Міністерство юстиції України.

Інструкція містить досить детальний та зрозумілий опис необхідних дій та документів, які мають бути вчинені або додані стягувачом відповідно до Конвенції 2007 та які доступні за посиланнями вище.

Нотаріально завірений переклад не вимагається, достатньо, якщо переклад офіційно засвідчений перекладачем або бюро перекладів. Вимога консульської легалізації або засвідчення документів апостилем також не застосовується.

Звертаю увагу, що практика застосування Конвенції 2007 Міністерством юстиції України показала, що законодавством іноземної держави можуть визначатися особливості порядку вирішення питання про стягнення аліментів.

Так, наприклад, більшість країн-учасниць Конвенції 2007 вимагають, щоб спосіб стягнення аліментів відповідно до рішення українського суду передбачав саме тверду грошову суму, а не у частці від доходу/заробітку (25-50% в залежності від кількості дітей).

Не всі іноземні країни також надають можливість отримати рішення свого місцевого суду про стягнення аліментів для заявників із України. До таких країн, зокрема, належать Чеська та Італійська Республіки.

В Міністерстві юстиції України цими питаннями опікуються професіонали з унікальним досвідом, тому заявники зможуть отримати докладну інформацію про найбільш оптимальний варіант вирішення їх питання про стягнення аліментів у разі відповідного звернення до цієї державної установи, як до Центрального Органу України відповідно до Конвенції 2007.

Наостанок, хотілося б сподіватися, щоб роботи у цьому напрямі у приватних юристів або колег із Міністерства юстиції України було якомога менше і усі батьки (обох статей), які в силу життєвих обставин та сімейних відносин мають сплачувати аліменти на користь своїх дітей та проживають у різних з ними країнах, робили це добровільно та у розмірі, достатньому для забезпечення усіх їхніх потреб, пов'язаних із зростанням, вихованням та розвитком.

Олександр Губін, старший юрист Aga Partners, адвокат

Посилання на джерело

За час перебування у шлюбі подружжя набуває не тільки різноманітні права та блага, а й обов'язки, що, в тому числі, можуть випливати з них. Кредитні правовідносини мають безпосереднє відношення до таких обов'язків, що обумовлено відповідними потребами сімей.

Щоб зрозуміти, як же бути у випадку, якщо шлюб розірвано, а кредит ще не виплачений, варто подивитися вглиб цього питання, адже кредит - це по суті борг, а борги подружжя можуть мати часто неочікуваний характер.

Борги подружжя є спільною сумісною власністю

Ще донедавна багатьох громадян дивувала інформація про те, що, виявляється, боргові зобов'язання одного з подружжя підлягають поділу між ними. Так, хтось необачно міг вважати, що борги має сплачувати виключно той з подружжя, хто укладав кредитний договір, або брав позику за розпискою.

Єдність практики Верховного Суду із цього питання, а також діяльність адвокатів та інших правників підвищили правову обізнаність громадян з цього питання та наштовхнули на думку про необхідність шлюбного договору. Про вказаний інструмент у контексті боргів подружжя буде ще зазначено нижче.

В цілому, формула сімейного законодавства та практики Верховного Суду зводиться до того, що борги є спільною сумісною власністю подружжя, а відтак підлягають поділу на загальних засадах, тобто порівну між подружжям.

З цього приводу висловився Верховний Суд у постановах Верховного Суду України: 1) від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16, 2) від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16. Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 477/1891/14-ц (провадження № 61-5759св18) можна ознайомитися за посиланням. Аналогічна позиція сформульована у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 212/8891/15-ц (провадження № 61-10886св18).

Втім, всі ми знаємо, що із кожного правила є виключення. Так, доречним буде згадати про так звану тріаду спільної сумісної власності подружжя, яку ВС використовує для того, щоб визначити статус майна подружжя як спільного сумісного або виключити певне майно з такого переліку: (1) час набуття майна; (2) джерело походження коштів, за які таке майно було набуте; (3) мета - в інтересах сім'ї. Аналогічним чином визначається і статус боргів або інших обов'язків подружжя.

З цього приводу дивіться деталі у постанові ВСУ від 25 листопада 2015 року у цивільній справі № 6-2333цс15.

Тобто якщо чоловік уклав кредитний договір під час перебування у шлюбі та за рахунок цих коштів було придбано будинок, де проживала сім'я, ці боргові зобов'язання, як і сам будинок, підлягають поділу як спільна сумісна власність подружжя.

Якщо ж дружина отримала позику на підставі розписки задля придбання дорогоцінного каміння та ювелірних прикрас, очевидно, що такий борг між подружжям не ділитиметься.

Подружжя є солідарними боржниками перед кредитором

Допоки подружжя врегулює питання поділу майна між собою, кредитори можуть звернутися до них задля повернення боргу.

Зазначене слід враховувати при оцінці обсягу майна, що підлягає поділу, та перспектив процедури такого поділу майна між подружжям (чи то у суді, чи то шляхом укладення нотаріального договору) загалом.

Мається на увазі те, що кредитор (для прикладу, банківська установа) може звернутися як у судовому, так і позасудовому порядку до обох із подружжя як солідарних боржників для повернення боргу.

При цьому неважливо, ким укладався кредитний договір із подружжя, відповідальність нестимуть обидва (за умови існування тріади, про яку йшлося вище).

Цю особливість варто обов'язково враховувати, оскільки у випадку, якщо кредитор задовольнить свої вимоги, дуже несподівано для одного з подружжя левова частина майна обох з них зникне (грошових коштів або майна, на яке звернено стягнення кредитором). А це важливо при формуванні стратегії у справі, тому що впливатиме на розрахунок часток подружжя, які за загальним правилом є рівними.

Для прикладу, подружжя вирішило розлучитися та здійснити поділ майна у суді, залишивши за дружиною нерухоме майно, а за чоловіком рухоме майно та кредитні зобов'язання. У випадку, якщо чоловік отримав вимогу кредитора про дострокове погашення боргу, при цьому у нього відсутні грошові кошти, а рухоме майно не покриває вартість кредиту, ймовірний наступний сценарій: чоловік висловить претензію до дружини про те, що частки у майні подружжя були розподілені непропорційно, попередні домовленості скасовуються, кредит уже раціонально ділити на двох, що вплине на складність судового процесу та первинні очікування сторін.

Позиція про те, що подружжя є солідарними боржниками перед кредитором, висловлена Верховним Судом, наприклад, у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 641/9402/13-ц (провадження № 61-773св20).

Також дивіться постанову ВП ВС від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц.

Шлюб розірвано, борг залишився

Ще одним прикладом розвитку подій є ситуація, коли подружжя розлучилося, але у них залишився невиплачений кредит або інший борг (позика, розписка тощо).

У такому разі діє принцип: що сплачено у шлюбі, те не ділиться, що не сплачено - ділиться порівну як спільна сумісна власність подружжя.

По великому рахунку, цей варіант розвитку подій є тотожним поділу боргів між подружжям, про який йшлося вище.

Єдине, на що варто звернути увагу, це те, що поділ стосується виключно залишку за борговими зобов'язаннями, а не за кредитом в цілому.

Тобто, якщо у шлюбі було сплачено 80 % боргу, то ці зобов'язання не включаються до переліку майна та боргів, які підлягають поділу між подружжям. Адже резюмується, що за час перебування у шлюбі дружина та чоловік діють в інтересах сім'ї та за погодженням один одного, навіть якщо фактично борг було погашено тільки одним із подружжя. Те ж правило яскраво підтверджується можливістю здійснити поділ дивідендів одного із подружжя, в той час як інший - не працював за час існування шлюбу.

З цього приводу для прикладу можна розглянути висновки Верховного Суду, висловлені у постанові ВС від 5 жовтня 2021 року у справі № 755/16464/20.

Важливим моментом, на який варто звернути увагу, є те, що не завжди розірвання шлюбу та поділ майна подружжя співпадають у часі.

Наприклад, шлюб розірвано у березні 2020 року, а поділ майна подружжя ще триває, при цьому один із подружжя продовжує виконувати кредитні зобов'язання та самостійно погашає кредит.

Справедливо, що до моменту поділу майна подружжя у такій ситуації сплачені кошти в рахунок погашення боргу автоматично не прощаються.

Той із подружжя, який після розірвання шлюбу продовжував сплачувати борг одноосібно, має право на стягнення грошової компенсації з іншого із подружжя за період від дня розірвання шлюбу до дня поділу майна подружжя (набрання чинності рішеннями у відповідних справах, чи то інших офіційно завершених процедур, якщо шлюб було розірвано у РАЦСі, а поділ майна здійснено за договором у нотаріуса).

Цей алгоритм захисту діє виключно у випадку, якщо той, хто виконував боргові зобов'язання, здійснював це за рахунок особистих коштів. Якщо є це були кошти сім'ї (спільна сумісна власність подружжя), то очевидно, що підстави для такої компенсації відсутні.

Ознайомитися із відповідними висновками Верховного Суду можна у постанові ВС від 6 червня 2018 року у справі № 712/6574/16-ц та від 2 квітня 2020 року у справі № 638/17330/16-ц (провадження № 61-43636св18).

Не все те борги, що міститься у позовних вимогах

Варто пам'ятати, що не всі боргові зобов'язання є реальними та такими, що підлягають виконанню.

Непоодинокими є випадки, коли у ході розгляду справи у суді виникають боргові розписки на значні суми, про які один із подружжя навіть не здогадувався.

Важливо розуміти, чи ці борги реальні, чи створені фіктивно задля отримання певних вигод тим, хто про цей борг заявляє. Адже може бути ситуація, коли один із подружжя жадає отримати більшу частку у спільній сумісній власності подружжя або створити моральний тиск у суді на колишнього у подружжі.

У випадку, якщо боргові зобов'язання дійсно не існували та створені штучно, можна вести мову про зловживання правом тим із подружжя, хто цей борг пред'являє у суді.

Зловживання процесуальними правами проявляється у тому, що один із учасників процесу використовував право на зло, наявні негативні наслідки для одного з подружжя, розуміння наслідків тим, хто зловживає правами.

Тобто, якщо у одного із подружжя є докази фіктивності (надуманості, неіснування) боргу, який міститься у позовних вимогах, стратегія захисту може бути зведена до того, що такі дії іншого із подружжя є зловживанням правами із застосуванням передбачених законом наслідків та уникнення сплати неіснуючого боргу.

Шлюбний договір як превентивний інструмент

Як мною уже неодноразово підкреслювалося у інших статтях та виступах у різноманітних заходах, шлюбний договір є тим документом, з якого починається юридичний порядок у сім'ї.

У контексті боргів подружжя саме у шлюбному договорі може бути передбачено, що за борговими зобов'язаннями уся відповідальність покладається на того із подружжя, хто їх на себе взяв, уклавши відповідний договір (кредитний, позики) та навіть склавши розписку.

Зазначений пункт шлюбного договору здатен захистити кожного із подружжя як від довготривалих судових спорів між собою, так і від дій різних кредиторів, які не завжди діють добросовісно по відношенню до боржників.

Крі того, шлюбний договір має довгострокову перспективу та продовжує захищати майно подружжя для кожної із його сторін навіть у випадку смерті чоловіки чи дружини.

Це пояснюється тим, що боргові зобов'язання є частиною спадщини та задовольняються за рахунок спадкового майна. Наявність же шлюбного договору дозволяє «вилучити» частину майна із спадкової маси, залишивши у ній тільки частку померлого та не втратити все, що було набуто у шлюбі через борг, до якого спадкоємець (переживший іншого з подружжя) навіть не мав відношення.

Наостанок

Коли мова йде про борги подружжя, необхідно надавати об'ємну оцінку ситуації та проводити детальний юридичний аналіз, тому що не завжди борг, який фігурує при поділі майна подружжя, підлягає сплаті або врахуванню при розподілі часток у спільній сумісній власності подружжя.

Шлюбний договір, який є, на жаль, несправедливо недооціненим, є як раз тим інструментом, що не тільки дозволяє вибудувати маршрут майнової взаємодії між подружжям за час перебування у шлюбі, а й попереджає довготривалі судові процеси, де результат розгляду справи, як правило, є непередбачуваним та адаптивним під зміну законодавства та напряму судової практики.

І нарешті, борги подружжя - це не тільки про життя у шлюбі, це також про життя після смерті одного із подружжя та спадкування, що неодмінно треба пам'ятати при розумному та безпечному плануванні сучасного приватного життя.

Олена Сібірцева, старша юристка, адвокатка AGA Partners (ексклюзивно для «ЮРЛІГА»)

Посилання на джерело

Стаття доступна англійською мовою.

Посилання на джерело

Найкращі інтереси дитини - відправна точка у спорах щодо дітей

В усіх спорах, які стосуються захисту прав та інтересів дітей суд та усі залучені державні органи, а також приватні особи мають керуватися якнайкращими інтересами дитини. Найпоширенішими категоріями спорів, що стосуються прав та інтересів дітей, є визначення місця проживання дитини з одним із батьків; усунення перешкод у вихованні дитини та встановлення способів участі у її вихованні (графіку зустрічей); позбавлення батьківських прав; відібрання дитини, тощо.

При цьому Конвенцією про права дитини, прийнятою 44-ю сесією Генеральної асамблеї ООН 20 листопада 1989 року, проголошено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Національне законодавство також відображає принцип пріоритетності прав та інтересів дитини, зокрема, статтею 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) закріплено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

При цьому Закон України «Про охорону дитинства» визначає, що забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити.

Для того ж, щоб виявити інтереси дитини, необхідно пройти ряд процедур, щоб такий інтерес встановити. Законодавець та існуюча судова практика наводить, як мінімум, наступні інструменти для зазначеного: опитування дитини судом, органом опіки та піклування та залучення психолога (експерта).

Актуальна практика Верховного Суду

Впродовж останніх років Верховний Суд (далі - ВС) неодноразово наголошував на тому, що дитина має бути заслухана, а її думка врахована судом.

У розрізі зазначеного суди першої та апеляційної інстанцій наразі у більшості справ ставлять на обговорення питання заслуховування думки дитини, ініціюючи його самостійно або задовольняючи клопотання батьків з цього приводу. При цьому, у кожній конкретній ситуації опитування дитини здійснюється із врахуванням її віку та можливості висловити її думку. На практиці, не обов'язково дитині має виповнитися десять років, щоб вона могла бути заслуханою у суді, думка дітей молодших за віком також всебічно з'ясовується та встановлюється судами за допомогою різних механізмів, про які мова йтиме нижче.

У контексті віку дитини при її опитуванні ВС у постанові від 25 березня 2019 року у справі № 165/2240/16-ц (провадження № 61-29942св18) зауважив, що при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини надається належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Також у постанові ВС від 28 жовтня 2020 року у справі № 241/47/19 (провадження № 61-5726св20) зауважено, що з досягненням віку десяти років у дитини з'являється право не лише бути вислуханою і почутою, а й брати активну участь у вирішенні своєї долі, зокрема у визначенні місця проживання.

Аналогічна правова позиція також викладена у постанові КЦС ВС від 25 липня 2019 року у справі № 761/15172/17-ц; постанові КЦС ВС від 18 грудня 2018 року у справі № 610/2531/17; постанові КЦС ВС від 23 травня 2018 року у справі № 761/15172/17-ц.

При цьому, непоодинокими є випадки, коли дитина тривалий час проживала з одним із батьків, а тому її думка може бути спотворена, мати ознаки навіювання одним із батьків, внаслідок чого не може прийматися судом як абсолютна.

Так, у постанові ВС від 9 листопада 2020 року у справі № 487/7241/18 (провадження № 61-22623св19) зауважено, що визначаючи місце проживання дитини, суд може врахувати її думку щодо проживання з одним із батьків, проте згода дитини на проживання з одним із батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо вона не буде відповідати і сприяти захисту прав та інтересів дитини.

Аналогічні позиції висловлені у постанові КЦС ВС від 27 листопада 2019 року у справі № 400/829/17, постанові КЦС ВС від 24 жовтня 2018 року у справі № 487/545/17-ц, постанові КЦС ВС від 24 жовтня 2019 року у справі № 585/2392/18.

У постанові ВС від 22 грудня 2021 року у справі № 554/1124/20 (провадження № 61-18504св21) зауважено, що озвучена в судовому засіданні думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується при вирішенні питання про визначення місця її проживання, оскільки думка дитини не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, наприклад таких, як тривалий час проживання дитини з одним із батьків без можливості повноцінного спілкування з тим із батьків, з ким дитина не проживає. Одночасно з вирішенням вимоги про визначення місця проживання дитини суд може вирішити і вимогу про зобов'язання відповідача передати дитину для постійного проживання з позивачем.

В продовження наведеного, у постанові ВС від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18 (провадження № 61-19878св21) зазначено, що озвучена в судовому засіданні думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується при вирішенні питання про позбавлення батьківських прав, оскільки думка дитини не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона через малолітній вік неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї.

Також у постанові ВС від 23 травня 2018 року у справі № 682/966/17 (провадження № 61-14940св18) зроблено висновок про те, що якщо дитина малолітнього віку, судове рішення не може бути скасоване лише з тих підстав, що думка дитини не була з'ясована.

А у постанові ВС від 18 грудня 2019 року у справі № 523/13088/17 (провадження № 61-45478св18) зауважено, що одне лише бажання дитини проживати з батьком не може бути безумовною підставою для зміни її місця проживання.

Отже, судами всебічно приділяється увага думці дитини та висловленим нею бажанням, ці питання з'ясовуються на підставі різних доказів, в тому числі, шляхом опитування дитини. При цьому, суди зважають і на різноманітні супутні фактори, які можуть мати вплив на висловлений дитиною інтерес, а тому думка дитини не є абсолютною та оцінюється у сукупності із іншими доказами.

Опитування дитини судом

Однією із процедур, у межах яких з'ясовується думка дитини, є опитування дитини, яке здійснюється судами. Ця процедура є однією із найбільш врегульованих та застосовних наразі.

Так, Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) у статті 232 визначає, що допит малолітніх або неповнолітніх свідків проводиться в присутності батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі, або представників органів опіки та піклування, а також служби у справах дітей.

При цьому, у виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалений той чи інший учасник справи.

Як правило, при здійсненні опитування дитини судом батьки завжди видаляються із зали судового засідання, оскільки очевидно, що вони є зацікавленими сторонами у спорах, що стосуються їх батьківських прав. При цьому, у залі судового засідання залишається дитина, представник органу опіки та піклування або служби у справах дітей та психолог, якщо його залучили сторони.

Варто зауважити, що участь психолога при опитуванні дитини у суді є нагальною, оскільки може створити більш спокійну та стабільну атмосферу для дитини у стресовій ситуації, що пов'язана із перебуванням у суді. При цьому, такий психолог може бути залучений одним із батьків або обома батьками або бути штатним співробітником служби у справах дітей.

Опитування дитини представниками служби у справах дітей та/або органами опіки та піклування

На противагу порядку з'ясування думки дитини у суді опитування дитини органами опіки та піклування та службою у справах дітей не врегульовано чітко.

Фактично, у постанові Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866 «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов'язаної із захистом прав дитини» (далі - Постанова) міститься дві вказівки на цю процедуру.

Зокрема, у пункті 72 Постанови зазначено, що після обстеження житлово-побутових умов, проведення бесіди з батьками та дитиною служба у справах дітей складає висновок про визначення місця проживання дитини і подає його органу опіки та піклування для прийняття відповідного рішення.

Також, у пункті 74 Постанови передбачено, що під час розгляду судом спорів між батьками щодо виховання дитини районна, районна у мм. Києві та Севастополі держадміністрація, виконавчий орган міської, районної у місті (у разі утворення) ради, сільської, селищної ради об'єднаної територіальної громади подає суду письмовий висновок про способи участі одного з батьків у вихованні дитини, місце та час їх спілкування, складений на підставі відомостей, одержаних службою у справах дітей в результаті проведення бесіди з батьками, дитиною, родичами, які беруть участь у її вихованні, обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються зазначеної справи.

На цьому регулювання окресленого питання завершується, а на практиці ми маємо діаметрально протилежні ситуації опитування дитини у межах цих спорів.

Як правило, представники служби у справах дітей проводять бесіду з дитиною під час обстеження побутових умов проживання батьків, що є надзвичайно комфортним для дитини, менш стресовим. Дитина при цьому перебуває з одним із батьків та у звичній обстановці.

Також на практиці опитування дитини може здійснювати психолог, залучений службою у справах дітей за допомогою державних органів та спеціалізованих центрів. Така практика видається найбільш наближеною до європейських стандартів та відповідає критерію «забезпечення якнайкращих інтересів дітей».

Також, деякі служби у справах дітей спрямовували батьків до Міського центру дитини, де кваліфіковані психологи проводили зустрічі з дітьми та батьками та надавали відповідні висновки.

Проте, зустрічається і інший досвід. Так, наприклад, існують випадки проведення бесіди з дитиною безпосередньо на засіданні комісії з питань захисту прав дитини. При цьому, батьки вилучалися із зали, де проводилася комісія, що для малолітньої дитини очевидно є значним стресом. При цьому, батькам не було повідомлено про те, чи були присутні на засіданні комісії психологи та представники служби у справах дітей.

У контексті неврегульованості чіткої процедури опитування дитини органом опіки та піклування та службою у справах дітей показовими є висновки, які викладені у постанові ВС від 17.07.2019 року (справа № 185/6994/15-ц), у яких наведено вектор того, як ця процедура має відбуватися.

Так, зазначено, що під час визначення місця проживання малолітньої дитини, зважаючи на вікову категорію дитини, бесіду з останньою має проводити психолог, головним завданням якого є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення інтересів дитини та отримання думки щодо бажання дитини проживати з одним із батьків.

Крім того, ВС вказує, що коли суд бажає вислухати думку дитини аби визначити її побажання щодо проживання з одним із батьків, та при цьому не травмувати психіку дитини та уникнути тиску на неї, суд доручає органам опіки та піклування провести невимушену бесіду з дитиною в домашніх або інших комфортних для неї умовах, та повідомити суд про результати цієї бесіди.

Зазначені Верховним Судом підходи мають враховуватися органом опіки та піклування, оскільки його участь у таких справах є обов'язковою та має відповідати загальновизнаним стандартам, направленим на захист прав дітей.

З'ясування думки дитини у ході психологічного обстеження 

Ще одним способом з'ясувати думку дитини є проведення судової експертизи або психологічного обстеження дитини на підставі звернення до психолога одним із батьків або обома батьками.

У ході виникнення конфлікту між батьками непоодинокими є випадки залучення психолога до роботи з дитиною задля мінімізації негативного впливу на її психоемоційний стан. В подальшому, доволі часто результати роботи психолога подаються до суду у якості письмового доказу.

Звичайно, не всі батьки свідомо підходять до питання психоемоційного стану дитини під час конфліктних ситуацій між собою, а тому звернення до психолога частіше здійснюється уже у ході підготовки до судового процесу, коли конфлікт досяг свого піку.

Звернення до психолога здійснюється за заявою одного із батьків, при цьому доцільно запросити до участі у такому обстеженні і іншого із батьків, якщо це не матиме негативного впливу на дитину. Залучення іншого із батьків відповідає принципу рівності прав та обов'язків батьків по відношенню до дитини, проте ступінь конфлікту та індивідуальні обставини справи можуть свідчити про те, що участь обох батьків у роботі із психологом суперечитиме інтересам дитини.

Основною ціллю такого звернення є з'ясування психоемоційного стану дитини та дитячо-родинних відносин, на підставі яких можна встановити, яке середовище та з ким із батьків буде найбільш благонадійним та сприятливим для дитини.

При цьому, при здійсненні психологічного обстеження дитини доцільно врахувати наступні питання:

- Чи є у дитини індивідуально-особистісні особливості, що потребують особливої уваги з боку батьків та вихователів та створення особливих умов навчання і виховання?

- Хто з дорослих утворює для дитини соціально-підтримуюче оточення?

- Яким чином сімейна ситуація, індивідуально-психологічні особливості батька та матері та особливості їх виховної поведінки впливають на емоційний стан, психічний розвиток та переживання благополуччя їх дитини?

- Чи є специфічні психологічні особливості у ставленні дитини до батьків, інших членів родини? Якщо є, то в чому вони виражаються?

- До кого з батьків дитина прив'язана більшою мірою, чим це характеризується?

- Чи є ознаки, що дозволяють припустити вплив матері/батька на формування у дитини негативної думки про батька/матір, який/яка мешкає окремо? Якщо є, то в чому вони виражаються?

- Якими є основні індивідуально-особистісні характеристики матері? Якими є її основні установки як матері?

- Якими є основні індивідуально-особистісні характеристики батька? Якими є його основні установки як батька?

- Чи є з психологічної точки зору у матері/батька обставини, що можуть перешкоджати її/його спілкуванню з дитиною?

Вказаний перелік сформовано на підставі наказу Міністерства юстиції України «Про затвердження Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень № 53/5 від 08.10.1998 р. та не є вичерпним.

З'ясування думки дитини у ході роботи із психологом є найбільш комфортним процесом для дитини, оскільки проходить, як правило, у спокійній обстановці, в ігровій формі, з певною тривалістю з одним і тим самим психологом, за участі одного із батьків. На противагу зазначеному, опитування дитини в органах опіки та піклування та у суді очевидно є більш стресовим для дитини, зважаючи на необхідність перебування дитини у незнайомому місці та контакту із людьми, яких вона бачить вперше.

Недоліками такого способу з'ясування думки дитини є одностороння робота з одним із батьків, оскільки навіть за умови, що інший із батьків не матиме негативного впливу на дитину, його залучають вкрай рідко, що призводить до неповного психологічного обстеження дитини.

З'ясування думки дитини у ході судової експертизи

Ще одним інструментом з'ясування думки дитини є судова експертиза, яка може бути призначена судом у випадку, якщо існує сукупність умов: (1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; (2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Питання, які ставляться на вирішення експерту, є аналогічними до зазначених вище.

Можна зробити висновок, що судова експертиза є інструментом тоді, коли етап отримання висновку психолога (або експерта) за зверненням одного із батьків уже пройдено.

Такий інструмент є доцільним якраз у тому випадку, якщо інший із батьків був позбавлений можливості взяти участь у психологічному обстеженні дитини та має сумніви у об'єктивності підготовленого висновку психолога, чи експерта.

Проте, ще раз необхідно наголосити, що залучення дитини до проведення судової експертизи є стресовим заходом, тому до моменту його ініціювання вкрай важливо зважити усі «за» та «проти» нагальності цієї процедури.

Труднощі щодо з'ясування думки дитини в умовах воєнного стану

Під час дії воєнного стану процедури щодо з'ясування думки дитини у межах судових процесів зазнали деяких труднощів.

Зазначене пов'язано із тим, що значна кількість сімей виїхали за кордон або змінили місце свого проживання у межах України. При цьому, розгляд справи судом продовжує здійснюватися на тій території України, де він був розпочатий. За таких умов, забезпечити явку дитини до суду або органу опіки і піклування за постійним довоєнним місцем проживання дитини може бути небезпечно або неможливо.

Процесуальне законодавство дозволяє брати участь у судовому засіданні за допомогою відеоконференції : віддалено через інший суд або із використанням власних засобів зв'язку.

Разом із тим, якщо одна із сторін використовує власні засоби відеоконференцзв'язку (телефон, ноутбук, планшет, без прибуття до суду) опитування дитини судом здійснити неможливо. Це пов'язано із тим, що відсутня можливість видалення із «зали судового засідання» того із батьків, який перебуває із дитиною та забезпечення присутності психолога, представника органу опіки та піклування безпосередньо поряд із дитиною під час її опитування.

Умови воєнного стану наразі передбачають можливість здійснити опитування дитини за умови перебування усіх учасників процесу у різних локаціях виключно за допомогою відеоконференцзв'язку через інший суд із залученням локального органу опіки та піклування до участі у такому судовому засіданні. Так, наприклад, якщо судове провадження розглядається у м. Києві, батько перебуває у м. Львові, а мати з дітьми у м. Ужгороді, матері з дітьми доцільно брати участь у удовому засіданні за допомогою відеоконференції через суд у м. Ужгороді із залученням місцевого представника органу опіки та піклування та психолога при опитуванні дитини у суді.

За умови, якщо один з батьків, з яким проживають діти, не може забезпечити участь у судовому засіданні у режимі відеоконференції, доцільно використовувати альтернативні способи з'ясування думки дитини, зокрема, письмові докази, про які йшлося вище (висновки психолога, експерта, матеріали роботи служб у справах дітей).

Замість висновків

Таким чином, з'ясування думки дитини у судових спорах, які стосуються її життя є нагальним та обов'язковим. З приводу зазначеного міститься безліч посилань у міжнародному та національному законодавстві, практиці ЄСПЛ та національних судів.

При цьому національний досвід надає широкий інструментарій для вказаного: шляхом звернення до психолога, експерта, суду.

Проте, важливо враховувати, що будь-яке з'ясування думки дитини має передусім на меті захист її прав та інтересів, а тому має відбуватися за максимально комфортних та антистресових умов. Це правило має бути абсолютним навіть, якщо отриманий у результаті доказ здаватиметься менш вагомий ніж той, який отриманий у результаті поставлення дитини у надзвичайно некомфортні для неї умови при опитуванні.

Олена Сібірцева, старша юристка, адвокатка AGA Partners(ексклюзивно для «ЮРЛІГА»)

Посилання на джерело

Повномасштабна війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, вплинула на усі сфери життя. На превеликий жаль, щодня стрічка новин наводить інформацію про загиблих.

У зв’язку із зазначеним питання спадкування в умовах воєнного стану є актуальним та нагальним. Разом з тим, варто звернути увагу, що в умовах воєнного стану законодавство зазнало змін у цій сфері, які необхідно враховувати спадкодавцям за життя та спадкоємцям.

Строк для прийняття спадщини в умовах воєнного стану

З початку війни законодавцем було запроваджено правило зупинення на весь час дії воєнного стану перебігу шестимісячного строку для прийняття спадщини або відмови від її прийняття.

З 29 червня 2022 року діють нові зміни щодо строків оформлення спадщини під час воєнного стану. Згідно Постанови Кабінету міністрів України від 24 червня 2022 року № 719 та роз’яснення Міністерства юстиції України від 11 липня 2022 року.

Так, перебіг строку для прийняття спадщини або відмови від її прийняття зупиняється на час дії воєнного стану, але не більше ніж на 4 місяці.

Тобто до загальних 6 місяців на прийняття спадщини додається ще 4 місяці, загалом 10 місяців (але у разі припинення або скасування воєнного стану строк для прийняття (відмови від) спадщини може бути меншим ніж 10 місяців.

Наприклад, людина померла 05 січня 2022 року, то строк для прийняття (відмови від) спадщини спливає 05 листопада 2022 року.

Оформлення свідоцтва про право на спадщину

Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення строку для прийняття спадщини.

Наразі, свідоцтво про право на спадщину видається лише тим спадкоємцям, в яких цей строк завершився до 06.03.2022 року, що пов’язано із законодавством, прийнятим в умовах воєнного стану.

Якщо строк видачі свідоцтва про право на спадщину припадає на дати після 06.03.2022 року, то документ оформлюються через 10 місяців від дати смерті людини. Строк може зменшитися у разі припинення воєнного стану.

Наприклад, людина померла 01 травня 2022 року. Строк на прийняття (відмови від) спадщини спливає 01 березня 2023 року. Нотаріус зможе видати свідоцтво на спадщину з 02 березня 2023 року, якщо воєнний стан не буде припинено або скасовано раніше.

Нотаріуси, до яких потрібно звернутися, щоб відкрити спадщину

За загальним правилом місцем відкриття спадщини є місце останнього проживання померлого. Альтернативним варіантом може бути місцезнаходження нерухомого майна померлого, або рухомого (якщо нерухомість відсутня).

Під час дії воєнного стану законодавець надав можливість звернутися до будь-якого нотаріуса на території України для заведення спадкової справи, без територіальної прив’язки до останнього місця проживання померлого. Зазначене значно спростило реалізацію прав тих громадян, які вимушено мали покинути звичні місця проживання.

При цьому, якщо у ході ведення спадкової справи стане відомо, що така справа була заведена у іншого нотаріуса, справа, яка відкрилася пізніше, передається до того нотаріуса, де вона була відкрита раніше. Така ситуація може виникнути, якщо одні спадкоємці подали заяву про прийняття спадщини до війни, а інші – під час воєнного стану, а нотаріус був унеможливлений перевірити наявність заведеної спадкової справи через відсутність доступу до реєстру на певному етапі.

Подання заяви про прийняття спадщини за кордоном

В умовах активних бойових дій значна кількість громадян виїхали за кордон. Разом з тим, вони жодним чином не обмежуються у своїх правах на території України, в тому числі у частині прийняття спадщини.

У випадку, якщо на території України відкрилася спадщина, право на яку має особа, що виїхала за кордон, така особа може звернутися до посольства/консульства України у державі її перебування та засвідчити свій підпис на заяві про прийняття спадщини.

Також, засвідчити заяву про прийняття спадщини можливо у іноземного нотаріуса із подальшим проставленням апостилю (або консульської легалізації) на такому документі.

Така заява може бути надіслана засобами поштового зв’язку до нотаріуса на території України, внаслідок чого буде відкрита спадкова справа у загальному порядку.

Додатково варто зауважити, що особа, яка перебуває за кордоном, може видати довіреність та уповноважити адвоката (юриста) здійснювати в подальшому усі необхідні дії для ведення спадкової справи, в інтересах спадкоємця. Зазначене може значно спростити комунікацію між нотаріусом та спадкоємцем, які перебувають фактично у різних країнах.

Функціонування реєстрів, необхідних у процедурі спадкування (спадковий реєстр)

Спадковий реєстр наразі функціонує, але не у всіх адміністративно-територіальних одиницях.

Станом на кінець вересня 2022 року, коли востаннє Урядом вносилися зміни до переліку регіонів, де доступ реєстрів обмежено, спадковий реєстр не функціонував у окремих частинах Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської, Харківської, Херсонської областей та АРК. Доступ до Спадкового реєстру важливий для перевірки наявності, або відсутності раніше заведеної спадкової справи, наявності чи відсутності спадкового договору чи заповіту.

Проте в умовах воєнного стану нотаріус може завести спадкову справу і без використання Спадкового реєстру, якщо на певній території доступ до нього обмежений. При цьому, після відновлення функціонування такого реєстру нотаріус протягом п’яти робочих днів має здійснити всі необхідні перевірки.

Важливо, що у випадку, якщо спадкова справа була заведена без використання Спадкового реєстру (та відновлення доступу до нього), нотаріусу заборонено видавати Свідоцтво про право на спадщину.

Таке обмеження направлено на мінімізацію зловживань у сфері спадкування.

Посвідчення заповітів в умовах воєнного стану

Посвідчення заповітів в умовах воєнного стану здійснюється за звичайною процедурою.

При цьому, заповіт може бути посвідчений (1) уповноваженою особою органу місцевого самоврядування; (2) командирами (начальниками) військових частин, з’єднань, установ, військово-навчальних закладів; (3) головними лікарями, їх заступниками з медичної частини або черговими лікарями закладів охорони здоров’я.

Цей перелік не вичерпний, але найбільш поширений під час посвідчення заповітів. При цьому, повний перелік осіб та процедура посвідчення заповітів суб’єктами, відмінними від нотаріуса, регулюється Порядком посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Також, варто звернути увагу, що під час війни певний час (Постанова КМУ від 6 березня 2022 року) нотаріусам було дозволено засвідчувати справжність підпису на заповітах, оформлених без використання спеціальних бланків нотаріальних документів на білих аркушах паперу з нанесеними на них за допомогою комп’ютерної техніки реквізитів нотаріуса. Однак, з 28 квітня 2022 року таке спрощення було виключено.

Посвідчення заповітів військовослужбовців та полонених

Посвідчення заповітів військовослужбовців та полонених здійснюється на загальних умовах. При цьому, посвідчити заповіт військовослужбовцю може командир (начальник) відповідного військового формування. В подальшому, такий заповіт обов’язково реєструється у Спадковому реєстрі.

Що стосується військовополонених, то посвідчити заповіт може начальник табору або установи, де створено дільницю для військовополонених.

Посвідчення спадкового договору під час воєнного стану

Процедура нотаріального посвідчення спадкових договорів не зазнала змін. Єдине, що необхідно враховувати, що такий договір може посвідчити тільки нотаріус, який включений до Переліку нотаріусів, якими в умовах воєнного стану вчиняються нотаріальні дії щодо цінного майна.

Замість висновків

Наостанок, варто зазначити, що сфера спадкування зазнала змін у реаліях війни, що направлені на максимальне забезпечення прав та інтересів громадян. При цьому, не зважаючи на те, що строки на прийняття спадщини наразі подовжено, не слід зволікати із оформленням спадщини.

Окрім того, доцільно ще за життя подбати про упорядкування усіх питань, пов’язаних із спадщиною, що можливо за допомогою заповіту, спадкового договору Зазначене уможливить спрощення врегулювання майнових питань після смерті спадкодавця та мінімізації судових спорів між спадкоємцями.

Олена Сібірцева, старша юристка, адвокатка AGA Partners (ексклюзивно для «ЮРЛІГА»)

Посилання на джерело

— На чому заснована популярність міжнародного арбітражу як способу вирішення спору?

— На глобальному рівні кількість спорів, які передаються на розгляд міжнародних арбітражів, постійно збільшується. Це є свідченням зростання попиту саме на арбітражне вирішення спорів.

Бізнес надає перевагу арбітражу через низку факторів. Передусім це незалежність арбітрів, тобто тих людей, які безпосередньо вирішують спір. А також їх експертність — передаючи, наприклад, спір у сфері будівництва, вирішення якого потребує певних технічних знань, сторони мають можливість обрати арбітра відповідної кваліфікації. Або за них це зробить секретаріат арбітражної інституції, до якої вони звернулися за вирішенням спору.

Перевагою міжнародного арбітражу, безумовно, є й строки вирішення справ, які є значно меншими, ніж у національних судах, оскільки в арбітражах, як правило, не передбачено можливості перегляду рішень в апеляції.

Це також дуже хороші та доступні механізми забезпечення поданих позовів. Більшість держав зараз стоять на позиціях підтримки міжнародного арбітражу, створення проарбітражних заходів, зок­рема для забезпечення позову, збирання доказів, допиту свідків. Це дає додаткові інструменти — подавши позов, наприклад,  в Англії, можна просити про вжиття забезпечувальних заходів у Швейцарії.

Останнім, але дуже важливим чинником є виконання арбітражних рішень. Тут на допомогу приходить Нью-Йоркська конвенція, яка зараз ратифікована у 169 країнах світу, — всі ці країни взяли на себе зобов’язання забезпечувати визнання й виконання арбітражних рішень, які ухвалено в іншій країні.

Бізнес, бачачи перед собою можливі опції та переваги арбітражу, безумовно, робить свій вибір на користь саме арбітражного вирішення спорів.

— Чи змінилися пріоритети та очікування бізнесу щодо арбітражних інституцій?

— Мабуть, усі юридичні фірми, які практикують у сфері міжнародного арбітражу, відчули збільшення кількості спорів. Пандемія та економічна криза призвели до збільшення кількості звернень до міжнародного арбітражу.

У більшості клієнтів є запит, щоб спір розглядався швидко. Для забезпечення такого швидкого розгляду арбітражні інституції пропонують онлайн-слухання. Практично всі мають доступні технологічні засоби та приміщення. При цьому забезпечується онлайн-допит свідків, робота перекладачів, виступи сторін тощо. Крім того, більшість арбітражів готові проводити слухання в гібридному форматі, коли лише частина учасників приєднується онлайн.

Іншим пріоритетом для клієнтів є можливість подання документів онлайн.

І третє — це, мабуть, можливість отримання додаткового часу для підготовки своєї позиції у зв’язку з певними затримками в процесі збирання доказів у поточній ситуації.

— Для вас, як юридичного радника, який формат слухань є більш зручним?

— Для юристів найбільш комфортним є класичний офлайн-формат. Він дає змогу отримувати зворотний зв’язок та тримати прямий контакт з іншими учасниками процесу та з арбітрами. Це дуже важливо, оскільки, виступаючи в засіданні, адвокат насамперед має встановити емоційний контакт із членами арбітражного трибуналу і з іншою стороною. Крім того, важливо тримати увагу арбітрів, зокрема щодо аргументів іншої сторони. Коли слухання проводяться онлайн, інколи така можливість втрачається.

Особистий контакт є також дуже важливим у процесі допиту свідків, для того щоб мати змогу безпосередньо реагувати на їх відповіді, певним чином контролювати емоційний стан усіх учасників процесу.

Тому офлайн-засідання мають свої переваги. Хоча я не можу не відзначити й основну перевагу, яка мені до вподоби в онлайн-засіданнях, — це можливість використання під час виступу презентацій. Окрім власне надання документів, сторони можуть підготувати презентацію, щоб коротко, в межах 20–30 хвилин, зробити акцент на певних нюансах кейса, окремих доказах із певними референсами. Після виступу така презентація може долучатись до матеріалів справи. Це дуже зручно, оскільки можна сфокусувати увагу арбітрів на дійсно важливих аргументах. Це також подобається арбітрам, оскільки вони отримують чітке резюме справи, аргументи, які вони можуть легко викорис­тати під час обґрунтування свого рішення.

— Наскільки арбітражні інститути готові чути побажання користувачів та наскільки вони проактивні в запровадженні нових опцій?

— Конкуренція між арбітражними інститутами наразі дуже висока, тому кожен із них намагається грати на випередження. Арбітражні інституції відстежують практику та підстави скасування арбітражних рішень, вносять відповідні зміни у свої регламенти. Аналогічно реагують на всі потреби та нові запити щодо порядку розгляду справ. Практично всі арбітражні інституції передбачили у своїх регламентах можливості онлайн-слухань та ­подання електронних доказів, розробили спеціальні ІТ-платформи, через які відбувається комунікація зі сторонами, із безумовним дотриманням вимог конфіденційності. Це дуже зручно.

— Яка арбітражна інституція, за вашими спостереженнями, є найбільш динамічною у впровадженні інновацій?

— Найбільш прогресивними нині є дві арбітражні інституції: ІСС у Парижі та SCC у Швеції. Вони ­активно розвиваються, забезпечуючи якісний супровід арбітражного процесу. Наприклад, ІСС дуже уважно ставиться до всіх арбітражних рішень, у них запроваджено дворівневу систему вичитки таких рішень, є контроль за строками їх ухвалення тощо.

Серед новацій SCC можна відзначити механізм доарбітражного вирішення спору, який можуть використати будь-які сторони, навіть якщо вони не підписали арбітражне застереження з вказівкою на SCC. Арбітри розглянуть спір і дадуть свій попередній висновок, ця процедура є дуже цікавою для сторін і дає їм змогу оцінити перспективи та доцільність тривалих і дорогих арбітражних процедур. За результатами такого доарбітражного розгляду вони можуть укласти мирову угоду або ж продовжити розгляд спору в арбітражі. Водночас доарбітражний висновок є конфіденційним та не має преюдиційної сили для арбітражу.

— Які арбітражі нині є найбільш привабливими для користувачів їх послуг?

— Є дуже багато критеріїв, які враховуються під час обрання арбітражної інституції. І перший з таких критеріїв, на які звертають увагу клієнти, — це вартість арбітражного процесу. Тут також є певна конкуренція, оскільки, на мій погляд, як правило, ціна відповідає якості. А отже, найбільш технологічні та прогресивні арбітражі є водночас і найдорожчими. Але і обираючи більш дешеві арбітражі, клієнти можуть отримати високу якість арбітражного рішення, адже спір розглядають конкретні арбітри.

Під час обрання арбітражної інституції ми рекомендуємо клієнтам брати до уваги насамперед суть їх спору, потенційну суму, юрисдикцію сторін. Ми намагаємося обирати дійсно нейтральні арбітражі, не прив’язані до місця перебування сторін спору. Наступний критерій — право, якому підпорядковано контракт: чи матиме змогу арбітражна інституція номінувати арбітрів, які зможуть компетентно вирішити спір із застосуванням положень цього права.

Із врахуванням усіх цих критеріїв ми отримуємо низку арбітражних інституцій, які можемо рекомендувати нашим клієнтам.

— Якими можуть бути аргументи для передання спору на розгляд МКАС при ТПП України?

— Основне — якщо контракт передбачає застосування українського права, то МКАС при ТПП України буде головним, якщо не єдиним варіантом. Цей арбітраж забезпечує належну якість і швидкість розгляду справ, список арбітрів досить великий, що дає змогу обрати справді компетентних фахівців.

Важливим критерієм є також місце перебування відповідача. Якщо відповідач зареєстрований на території України, об’єктивно простіше виконати проти нього арбітражне рішення МКАСу. Ми також пам’ятаємо, що відсоток скасування рішень МКАС є надзвичайно низьким, відповідно, якщо рішення залишається в силі, пройти процедуру його визнання та виконання не так складно, хоча, безумовно, фактичне виконання залежить від багатьох чинників, зокрема фінансового стану боржника.

— Наскільки українська юрисдикція взагалі є проарбітражною?

— Протягом останніх років було зроб­лено багато кроків, щоб удосконалити  наше законодавство та спрямувати його на підтримку міжнародного арбітражу. Тож має­мо дієві механізми, зокрема, для забезпечення позовів на підтримку арбітражу, забезпечення позовів на етапі визнання та виконання арбітражного рішення, забезпечення доказів, допиту свідків тощо.

Водночас залишаються й певні недоліки. Це, зокрема, норми, які визначають широкий перелік не арбітрабельних спорів, які в принципі можуть розглядатися в міжнародному арбітражі. Наприклад, спори, в яких щодо боржника розпочато процедуру банкрутства. Також не до кінця врегульовано питання визнання та виконання в Україні рішень інвестиційного арбітражу — в ЦПК повинні бути норми, які регулюють визнання та виконання таких арбітражних рішень.

Ірина Мороз, партнер AGA Partners

Посилання на джерело

Конституцією України проголошено, що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Найкращі інтереси дитини є центральним поняттям у сфері сімейних відносин, яким приділено увагу у міжнародних та національних документах. Європейський суд з прав людини також приділяє увагу захисту прав та інтересів дітей, що логічно знаходить своє продовження у судовій практиці національних судів.

При цьому, у контексті захисту прав та інтересів дітей не останнє місце займає забезпечення їх потреб матеріально, шляхом створення належного рівня життя, обов'язок чого покладається на їх батьків. На жаль, судова практика свідчить про значний рівень розлучень та, як наслідок, ухилення одного з батьків від виконання своїх обов'язків по утриманню дитини. Публічні відомості, які містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень, вказують на цілу низку спорів, що виникають з цього питання - про стягнення аліментів, про збільшення або зменшення розміру аліментів, про зміну способу стягнення аліментів, про стягнення додаткових витрат, тощо.

Одним із аспектів цієї категорії спорів є питання визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу) фізичної особи - підприємця, який перебуває на спрощеній системі оподаткування.

Так, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів» № 2037-VIII від 17 травня 2017 року деталізовано статтю 195 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Наразі, вказана норма містить наступний зміст: «Заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною особою - підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості».

До внесення зазначених змін положення статті 195 СК України не містили деталізації про окремі категорії платників аліментів, як-то ФОПи чи особи, які працюють за кордоном, та регулювала виключно порядок стягнення аліментів з непрацюючих осіб.

Здавалося б, що запроваджені зміни мають на меті забезпечити право дітей на утримання навіть у випадках, якщо платник аліментів не має доходів, або його дохід є мінливим, що є надзвичайно позитивним напрямом.

Що ж відбувається на практиці? Припустимо, що платник аліментів є фізичною особою - підприємцем на спрощеній системі оподаткування та отримує щорічний дохід у розмірі 2,000,000.00 гривень. При цьому, відносно такого платника прийнято судове рішення про стягнення з нього аліментів у розмірі 1/4 від усіх його доходів. Здавалося б, що утримання дитини за таких обставин має здійснюватися на високому рівні, принаймні за простими калькуляціями мова йде про 500,000.00 гривень на рік та близько 41,000.00 гривень на місяць. В той же час, в умовах практичного застосування положення ч. 2 ст. 195 СК України дитина за вищевказаних умов отримуватиме близько 5,000.00 гривень на місяць, виходячи із середньої заробітної плати по м. Києву, якщо платник аліментів працює у вказаному регіоні. Якщо ж регіон інший, то показник зміниться у сторону зменшення, виходячи із даних, які розміщені на офіційному веб-сайті Міністерства фінансів України про середню заробітну плату в Україні по регіонах.

Тобто, в умовах правозастосування положень статті 195 СК України має місце ситуація, за якої стягнення аліментів з одного із батьків здійснюється виключно, виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. При цьому, виключень щодо платників аліментів, які мають значний річний дохід, немає. Фактично, платник аліментів може мати дохід, який розраховується у мільйонах, проте аліменти сплачуватимуться, виходячи із показників середньої заробітної плати по регіону як для безробітного платника аліментів.

Зазначене обумовлено тим, що відповідно до положень Податкового кодексу України та консультацій ДФС (наприклад, лист від 11 листопада 2015 року № 10480/99-99-17-02-02-14) для фізичних осіб - підприємців, про яких йшлося вище, не передбачено визначення чистого доходу, із якого можна виокремити аліменти у певній частці.

Вказане правозастосування підтверджується і існуючою судовою практикою на рівні Верховного Суду.

Так, наприклад, у Постанові Верховного Суду від 5 серпня 2020 року у цивільній справі № 464/6206/18 зазначено, що задовольняючи скаргу та визнаючи неправомірним розрахунок заборгованості зі сплати аліментів, суди виходили з того, що здійснюючи розрахунок заборгованості зі сплати аліментів боржником, як фізичною особою - підприємцем, виходячи з усіх його доходів, державний виконавець не дотрималася вимог Закону України «Про виконавче провадження» та норм СК України, оскільки заборгованість зі сплати аліментів для фізичної особи - підприємця, який перебуває на спрощеній системі оподаткування, проводиться, виходячи із середньої заробітної плати працівника для цієї місцевості, і винятки з цього правила закон не містить.

У вказаній судовій справі виконавець же здійснила розрахунок заборгованості зі сплати аліментів, виходячи з повного доходу боржника як фізичної особи - підприємця, що відповідно до існуючих норм сімейного законодавства України та законодавства, яке регулює порядок примусового виконання рішення, є неправильним.

Аналогічні висновки містяться в ухвалах ВС від 1 квітня 2019 року у справі № 708/326/18 (провадження № 61-42802ск18), від 28 січня 2021 року у справі № 489/5101/18 (провадження № 61-19514ск20).

Виходячи із практичного аспекту ч. 2 ст. 195 СК України, вбачається певне порушення прав та інтересів дітей. Адже, в той час, коли платник аліментів дійсно не має доходів, або має нестабільний дохід, стягнення аліментів, виходячи із середньої заробітної плати по регіону, є дійсно ефективним і виправданим. В той же час, за умови значних доходів такого платника, які в рази перевищують рівень середньої заробітної плати для певної місцевості, не є обґрунтованим та справедливим застосування положень закону, які зменшують матеріальну допомогу, яку може отримати дитина.

В цілому, вбачається за доцільне внести зміни до діючої конструкції ч. 2 ст. 195 СК України із встановленням ряду виключень для застосування правила розрахунку аліментів на підставі середньої заробітної плати по певному регіону. Зокрема, таке правило може застосовуватися до тих ФОПів, які не мали жодного доходу за звітний період, або їх дохід є меншим за рівень середньої заробітної плати по регіону.

Крім того, зважаючи на порядок подання звітності такими підприємцями (щоквартально, щорічно), можливим вбачається щомісячне стягнення аліментів на утримання дітей, виходячи із середньої заробітної плати по регіону, але із подальшим правом державного чи приватного виконавця здійснити перерахунок існуючого щомісячного розміру аліментів після отримання відомостей про реальний дохід платника аліментів за певний період, виходячи із поданої ним податкової звітності.

Не в останню чергу існуючу колізію може бути усунуто на рівні новоствореної судової практики у цій категорії справ. Адже, судом можуть бути виокремлені критерії застосування вказаної вище норми тим чи іншим шляхом, виходячи із реального доходу платника аліментів, змісту його звітності, періоду нарахування аліментів та заборгованості з їх сплати, тощо. Тобто, перевірка судом правильності здійснення розрахунку заборгованості зі сплати аліментів державним чи приватним виконавцем може мати кілька ступенів перевірки.

Таким чином, на сьогоднішній день існує суперечлива практика стягнення аліментів на утримання дитини із платника, який є фізичною особою-підприємцем на спрощеній системі оподаткування. З одного боку, діюча ч. 2 ст. 195 СК України захищає право дитини на належний рівень життя у тих випадках, коли один із батьків не має доходу, або він є нестабільним, з іншого - зменшує розмір такого утримання, якщо доходи платника аліментів є вищими за середню заробітну плату працівника для певної місцевості. Вбачається необхідність у вдосконаленні вказаної норми сімейного законодавства, шляхом її деталізації на рівні змін до закону та формування нової судової практики, яка б містила багаторівневе дослідження критеріїв застосування вказаної норми права.

Олена Сібірцева, старша юристка, адвокатка AGA Partners (ексклюзивно для «ЮРЛІГА»)

Посилання на джерело

Величезна кількість українців були вимушені покинути свої домівки або те, що від них залишилось, та шукати прихистку за кордоном. Втім, життя на чужині продовжується і наші співгромадяни як і раніше, зіштовхуються з вирішенням різноманітних питань, в тому числі тих, які стосуються державної реєстрації актів цивільного стану.

Серед таких питань можна виділити найприємніше – народження маленького українця або українки та, як наслідок, необхідність належним чином зафіксувати цей факт в юридичній площині або, іншими словами, зареєструвати нове життя у відповідних державних органах.

Отже, ми маємо дослідити питання реєстрації народження дитини за кордоном у період дії воєнного стану в Україні та розкрити ті особливості, які останній накладає на процес реєстрації акту цивільного стану.

Почнемо з того, що державну реєстрацію актів цивільного стану громадян України, які проживають або тимчасово перебувають за кордоном, проводять дипломатичні представництва і консульські установи України, які, як і раніше, керуються спеціальним нормативним документом – Інструкцією про порядок реєстрації актів громадянського стану в дипломатичних представництвах та консульських установах України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України від 23 травня 2001 року № 32/5/101 (останні зміни вносились ще у вересні 2004 року, надалі – Інструкція).

Реєстрація народження дитини за кордоном відповідно до Інструкції провадиться консулом з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові.

Зазначена дія провадиться за місцем народження або за місцем проживання батьків дитини або одного з них за їх письмовою заявою, а в разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження – за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, у якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.

Якщо дитина народилася під час перебування матері на морському, річковому, повітряному судні, у потягу або в іншому транспортному засобі, то реєстрація народження провадиться у найближчій консульській установі. Підставою у такому випадку для реєстрації народження може бути акт, складений посадовими  особами  (капітаном  судна,  командиром  літака, начальником потягу) транспортного засобу за участю двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо лікар або фельдшер був на транспортному засобі). У разі відсутності лікаря або фельдшера реєстрація народження провадиться на підставі вказаного акту та медичного документа про стан здоров'я дитини. Ці документи  подаються консулу, який реєструє народження.

Заяву про реєстрацію народження дитини батьки зобов’язані подати невідкладно, але не пізніше одного місяця з дня народження дитини, а при народженні мертвої дитини – не пізніше трьох діб.

Інструкція передбачає, що для реєстрації народження дитини до уваги консула мають бути подані наступні документи:

• документ медичного закладу про народження дитини. У виняткових випадках, при народженні дитини поза медичним закладом, – довідка лікаря, який надавав допомогу при пологах. У разі народження дитини вдома без медичної допомоги факт і час народження повинні бути підтверджені підписом двох свідків, присутніх при пологах, із зазначенням їхніх прізвищ, імен та по батькові, місця проживання і документів, що посвідчують їх особи, а також медичним документом про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (приватного лікаря);
• паспортні документи, що посвідчують особи батьків (одного з батьків). Якщо документ, який посвідчує особу одного з батьків, з поважних причин не може бути пред’явлений, то відомості про другого з батьків у даному випадку зазначаються на підставі свідоцтва про шлюб. Дані про громадянство та національність в актовому записі про народження та свідоцтві не заповнюються;
• документ, який є підставою внесення відомостей про батька (свідоцтво про шлюб, заява матері, заява батька про визнання батьківства, спільна заява матері та батька дитини, якщо батьки не перебувають у шлюбі, спільна заява матері та її чоловіка про невизнання чоловіка батьком дитини, спільна заява батька дитини та чоловіка, який перебуває у шлюбі з її матір’ю). У разі відсутності свідоцтва про шлюб для внесення відомостей щодо батька дитини, який перебуває у шлюбі з її матір’ю, витребовується копія відповідного актового запису.

Реєстрація народження, а також видача свідоцтва про реєстрацію цього акту цивільного стану проводиться без стягнення консульського збору. За результатами реєстрації цього акту видається свідоцтво про народження.

Свідоцтво про народження зазвичай отримується заявниками в день звернення, при умові наявності всіх необхідних документів.

Якщо батьки мають спільне прізвище, то це прізвище присвоюється і дитині. При різних прізвищах за письмовою згодою батьків дитині присвоюється прізвище батька чи матері або подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ. Присвоєння дитині будь-якого іншого прізвища не допускається.

При реєстрації народження дитині може бути присвоєно не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько.

По батькові дитині присвоюється за іменем батька. Якщо батько  має  подвійне ім'я, то по батькові дитині присвоюється за одним з них на вибір батьків. На прохання батьків по батькові може також утворюватися згідно з національними традиціями або не присвоюватись взагалі.

У разі  реєстрації  народження  дитини  у  громадян,  у національній традиції яких немає звичаю зазначати по батькові, в актовому записі та свідоцтві про народження дитини мають записати лише її прізвище та ім'я.

У разі відмови особі в проведенні державної реєстрації народження (у зв’язку з відсутністю документа закладу охорони здоров’я або медичної консультаційної комісії, що підтверджує факт народження), особа може звернутись до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.

Які ж особливості накладає воєнний стан на державну реєстрацію народження дитини за кордоном? Так, 26 лютого 2022 року Міністерством юстиції України були внесені зміни до Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5.

Відповідно до цих змін за тимчасової відсутності доступу до Державного реєстру актів цивільного стану громадян заява про державну реєстрацію акту цивільного стану подається, а актовий запис цивільного стану складається в паперовій формі без використання програмних засобів ведення цього реєстру з подальшим обов’язковим внесенням відомостей цього актованого запису до Державного реєстру актів цивільного стану громадян протягом п’яти робочих днів з дня відновлення такого доступу. Отже, відсутність під час дії воєнного стану у консульській установі доступу до Державного реєстру актів цивільного стану не є підставою для відмови у реєстрації народження дитини.

Крім того, якщо народжена в Україні дитина не була зареєстрована в органах державної реєстрації актів цивільного стану та через повномасштабну агресію сусіднього державного утворення була вивезена батьками (або одних із них) закордон, реєстрація її народження може бути проведена в закордонній дипломатичній установі України за місцем перебування дитини.

Наостанок, народження дитини також може бути зареєстроване у державних установах країни перебування батьків та дитини за кордоном України. У такому разі, як правило, додаткова або повторна реєстрація акту народження в державному органі на території України не провадиться, а свідоцтво про народження дитини, видане компетентними органами іноземної держави, за умови належного засвідчення (апостиль / консульська легалізація або на підставі діючого договору про правову допомогу) є дійсним на території України.

Олександр Губін, старший юрист AGA Partners (спеціально для "Юридична газета")

Посилання на джерело

Стаття доступна англійською мовою.

Посилання на джерело