Олена Сібірцева нагадала, що 22 листопада 2023 року було ухвалено Закон України № 3496-ІХ “Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення права військовослужбовців та інших осіб на біологічне батьківство (материнство)”.

Утилізація

У цьому документі, зокрема, йдеться про те, що “у разі загибелі або визнання померлою в установленому порядку особи, репродуктивні клітини якої зберігаються, їх зберігання припиняється з подальшою утилізацією”.

За словами адвоката, ця норма викликала обурення громадськості, оскільки, по суті, позбавляє можливості реалізувати волю загиблого стати батьком або матір’ю.

У підсумку у Верховній Раді було зареєстровано кілька законопроєктів із метою внести зміни до норми, що викликала дискусію і обурення в суспільстві.

Успадкування

В одному з таких документів, окрім того, що репродуктивні клітини не знищуватимуться, було додано норму щодо успадкування цього біоматеріалу, тобто було прописано, хто саме матиме право ним розпоряджатися. На сьогодні цей документ поки що так і залишився законопроєктом.

В іншому законопроєкті, який включав у себе норми попереднього, було прописано, що успадкування репродуктивних клітин у разі загибелі та смерті військовослужбовця здійснюватиметься його близькими родичами. Цей проєкт теж не був ухвалений, бо з точки зору спадкового права це була не дуже вдала конструкція.

Прижиттєвий дозвіл

Наступні два законопроєкти були терміново розглянуті у Верховній Раді та 7 лютого 2024 року прийняті за основу. У них прописано, що, по-перше, репродуктивні клітини мають бути збережені, і їх не знищуватимуть.

По-друге, за життя військовослужбовець має дати дозвіл на розпорядження цими клітинами із зазначенням тих осіб, які матимуть до них доступ.

– Але, по суті, на сьогодні законодавець роз’яснень цієї норми не дав, – зазначає юрист.

Договір із клінікою

За словами Олени Сібірцевої, гіпотетично, з огляду на наявну практику, можна говорити про те, що йдеться про договір між військовими та клінікою, яка зберігатиме біоматеріал.

У цьому договорі міститиметься розпорядження на випадок смерті, тобто вказано, хто має право на подальше зберігання та використання біоматеріалу.

– Адже законодавець зазначив, що ці біологічні матеріали зберігатимуться – три роки коштом держави, а надалі вже коштом інших осіб, які в цьому зацікавлені, – пояснила адвокатка.

Також від імені військовослужбовця може бути видана довіреність на ім’я третіх осіб, які успадкують розпорядження клітинами.

Суперечності

За словами експерта, це було б великим кроком уперед, якби не норми чинного законодавства, які кажуть, що всі розпорядження, які людина давала за життя, після її смерті вже не діють і вся правова площина переходить у спадкові правовідносини.

Іншими словами, слід привести закон про репродуктивні клітини у відповідність до чинного законодавства. Оскільки це дуже великий обсяг роботи, зміни вноситимуться поступово, щоб максимально врахувати всі нюанси та життєві обставини, які можуть виникнути в реалізації права успадкування та використання репродуктивного біологічного матеріалу.

Посмертне батьківство

Олена Сібірцева зазначає, що важливо, щоб до закону було внесено визначення таких понять, наприклад, як посмертне батьківство, надано правовий статус репродуктивним клітинам, щоб їх можна було розглядати як частину спадщини.

Також експертка вказала, що важливо розібратися з питаннями спадщини, адже якщо репродуктивні клітини переходитимуть спадкоємцям, важливо запобігти виникненню суперечок між ними.

– Уявіть ситуацію, в якій репродуктивні клітини стали каменем спотикання між дружиною загиблого та його батьками. Це явно не допоможе реалізувати волю померлого стати батьком, – зазначає Олена Сібірцева.

Звузити коло спадкоємців

На думку експерта, важливо звузити коло спадкоємців для такого чутливого питання, можливо, обмежити його тільки дружиною/чоловіком загиблого.

На думку юриста, одним із варіантів розв’язання ситуації є впровадження окремого виду заповіту, який міг би включати лише репродуктивні клітини.

– Це дало б змогу захистити потенційну матір або батька дитини, яка може народитися з використанням репродуктивних клітин, від домагань інших родичів на репродуктивні клітини, – зазначила адвокатка.

За її словами, важливо й те, щоб на цей заповіт не поширювалося право обов’язкової частки. Оскільки на сьогодні навіть за наявності заповіту є коло осіб (наприклад, діти померлого, непрацездатні батьки), які за будь-яких обставин мають право на частку в спадщині.

Цивільний шлюб

Адвокатка також зауважила, що для тих, хто перебуває у цивільному шлюбі, є привід замислитися про похід до РАЦСу. Адже, відповідно до закону, цивільні дружини і чоловіки є спадкоємцями четвертої черги, що явно залишає їх незахищеними після смерті близьких. Тобто до них просто може не дійти черга в частині спадщини.

За словами адвоката, те, що суспільство відстояло свої права і домоглося скасування знищення репродуктивних клітин військових – прекрасний приклад проактивної позиції громадян.

Але варто враховувати, що поряд зі зберіганням клітин у кожного повинно постати питання про те, що з ними буде після смерті потенційного батька або матері, як проходить процедура їх використання, що для цього потрібно, яка вартість цієї процедури.

Правова грамотність

Крім того, вкрай важливим є й питання про те, який статус має ваш шлюб, що буде зі спадщиною і чи є потенційно треті особи, які можуть на неї претендувати. Як у таких ситуаціях забезпечити юридичний захист своєї родини?

Це все – про правову грамотність, без якої сучасна людина вже не може собі дозволити обійтися, підсумувала Олена Сібірцева.

Олена Сібірцева, радниця та адвокатка AGA Partners

Посилання на джерело

Відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-ХІІ від 21 жовтня 1993 року передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.

Саме ця норма і стала поштовхом для ініціювання судових спорів, які стосуються нібито захисту батьківських прав, проте завуальовано направлені на отримання судового рішення, в якому було б закріплено, що на «самостійному вихованні батька/матері» перебуває дитина.

«За домовленістю»

Аналіз судової практики свідчить про те, що зросла кількість судових спорів, у яких один із батьків звертається до суду із позовом про визначення місця проживання дитини, або позбавлення батьківських прав, а інший із батьків визнає позовні вимоги. При цьому в рішенні суду обов'язково встановлено, що «батько/мати самостійно виховує дитину».

Також поширення набули спори, які завершуються укладенням мирових угод у таких справах, як визначення місця проживання дитини та усунення перешкод у вихованні дітей. Передбачувано, що окремі із пунктів мирових угод містять також відсилання на те, що виключно один із батьків займається вихованням та утриманням дитини, в той час як інший - самоусунувся від таких або бере мінімальну участь у вихованні дитини.

Такі «спори» мають ознаки штучних та направлених не на захист прав та інтересів дитини, а здебільшого на реалізацію прав, які гіпотетично підпадають під зміст ч. 4 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-ХІІ від 21 жовтня 1993 року.

Також посилання на «самостійне виховання дитини» виникає і в позовних заявах про розірвання шлюбу, спільних заявах про розірвання шлюбу подружжям, яке має дітей, а також договорах про місце проживання, участь у вихованні та утриманні дитини, які подаються до суду при розірванні шлюбу на підставі спільної заяви подружжя, яке має дітей.

Неприємною динамікою є те, що члени подружжя, які на певному етапі діяли злагоджено, в непоодиноких випадках дійсно припиняють свої стосунки і розпочинають реальний спір щодо захисту батьківських прав, який ускладнюється наявністю «уже вирішеного питання» рішенням суду, яке було наслідком «полюбовного» визнання позовних вимог чи укладенням мирової угоди.

Спори, які завершуються визнанням позовних вимог або укладенням мирових угод, не йдуть далі судів першої інстанції, а тому на прикладі постанов Верховного Суду їх не наведено.

«Реальний спір», але без «реальних намірів»

Паралельно існує ціла низка судових спорів, у яких одним із батьків самовільно змінено місце проживання дитини та подано позов про визначення місця проживання дитини разом із ним/нею, або позбавлення батьківських прав іншого із батьків.

Такі спори можуть мати як повністю штучний характер, де один із батьків маніпулює своїми батьківськими правами задля звільнення від призову, так і змішаними, де одночасно дійсно існує спір між батьками з питань захисту прав дитини.

Водночас, якщо одна із сторін дійсно вбачає факт того, що один із батьків маніпулює дитиною у зв'язку із воєнним станом, варто озвучувати це в суді та говорити, в тому числі, про зловживання правами.

Встановлення факту, який має юридичне значення. Верховний Суд та Велика Палата Верховного Суду

Найяскравішою новелою воєнного часу в контексті «захисту батьківських прав» стала категорія спорів у порядку окремого провадження, де один із батьків просить встановити факт самостійного виховання дитини одним із батьків. І, як бачимо, ми знову зустрічаємо відсилку на формулювання ч. 4 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-ХІІ від 21 жовтня 1993 року.

Якщо переглянути цю категорію справ на рівні судової практики судів першої інстанції, то можна побачити, що батько/мати просять встановити такий факт для різних цілей - виїзду за кордон з дитиною, зміни місця проходження військової служби, отримання пільг тощо.

Втім, одна із таких справ не залишилася поза увагою та дійшла до Верховного Суду, а потім була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, що дозволяє розглянути її як цікаву з точки зору права.

Про що справа?

Так, батько звернувся до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання дитини. Вказував, що перебував у шлюбі, в якому народилася дитина, а після його фактичного припинення син залишився проживати з ним, мати дитини виїхала за кордон.

У подальшому батьки уклали між собою договір, за яким визначено місце проживання дитини з батьком.

Надалі батько та мати розірвали шлюб, з матері було стягнуто аліменти, дитина залишилася проживати з батьком. Батько при цьому стверджував, що він самостійно виховує дитину.

Звертаючись до суду, батько просив встановити факт самостійного виховання дитини з метою оформлення документів, необхідних для отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, реєстрації місця проживання та перебування дитини, отримання відстрочки від мобілізації.

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні заяви відмовлено. Суд мотивував рішення тим, що обоє батьків беруть участь у вихованні дитини.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, батько оскаржив його в апеляційному порядку. Суд апеляційної інстанції залишив скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Вказав, що погоджується із висновками суду першої інстанції, оскільки заявник не довів, що матір не здійснює прав та не виконує обов'язків щодо своєї неповнолітньої дитини, а вимога про встановлення факту, що має юридичне значення, є необґрунтованою.

На що звернув увагу Верховний Суд та чому справа опинилася у Великій Палаті?

Батько не погодився і з цим рішенням та оскаржив його у Верховному Суді, який побачив у цій справі виключну правову проблему та ухвалою від 27 вересня 2023 року передав розгляд справи № 201/5972/22 на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.

Верховний Суд звернув увагу на те, що встановлення факту самостійного виховання батьком дитини пов'язано із виконанням військового обов'язку, проходженням військової служби та реалізації ним права на відстрочку від призову на військову службу.

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2022 року (справа № 362/643/21) зазначено, що військова служба є різновидом публічної, тому спори з приводу проходження військової служби, зокрема з приводу соціального захисту військовослужбовців, належать до юрисдикції адміністративних судів.

Верховний Суд зазначив, що враховуючи те, що із заявником може виникнути спір, пов'язаний з доведенням наявності підстав для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (про це йшлося у заяві), цей спір може стосуватися публічно-правових відносин, а отже не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства.

Надалі, Верховний Суд зауважив, що у цій справі заявник звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення юридичного факту, а саме встановлення факту самостійного виховання дитини, зокрема, з метою (згідно з доводами заявника) отримання соціальної допомоги як батьку, що самостійно виховує дитину, а також отримання відстрочки від мобілізації. Відповідно, за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов'язані з публічно-правовими відносинами заявника з державою.

При розгляді цієї справи Верховним Судом досліджено судову практику у аналогічних справах за червень - вересень 2023 року та встановлено, що:

(1) на підставі частини четвертої статті 315 ЦПК України суди відмовляли у відкритті провадження у подібних справах, оскільки із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачався спір про право (справи № № 441/2208/23, 669/864/23, 587/2555/23, 192/1671/23, 947/27131/23, 707/8911/23, 604/951/23, 559/2430/23, 381/2937/23, 604/886/23, 716/1104/23, 199/5376/23, 344/11153/23, 599/1435/23, 599/1434/23, 152/655/23, 727/5799/23);

(2) судами розглянуто заяву по суті і задоволено вимогу про встановлення факту самостійного виховання дитини в окремому провадженні (справи № № 331/4826/23, 556/2030/23, 714/949/23, 201/7656/23, 718/2071/23, 718/2069/23, 759/6144/23, 147/664/23, 718/1870/23, 725/3819/23, 557/888/23, 466/4321/23, 724/1170/23);

(3) судами вирішено порушене питання по суті та відмовлено в задоволенні заяви за необґрунтованістю (справи № № 715/2428/23, 686/11972/23, 466/7080/23, 354/897/23, 533/279/23);

(4) судами у відповідності до пункту 1 частини другої статті 186 ЦПК України відмовлено у відкритті провадження у справі, оскільки факт самостійного виховання дитини не може бути встановлений у судовому порядку (справи № № 389/2881/23, 750/12788/23, 604/911/23);

(5) згідно з пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України відмовлено у відкритті провадження у справі, оскільки заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, з посиланням на те, що заява про встановлення факту самостійного виховання дитини підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства (справа № 521/20726/23).

Суд касаційної інстанції вказав, що факт самостійного виховання дитини одним із батьків ймовірно може бути встановлений адміністративним судом, зокрема, під час розгляду справ про оскарження дій, бездіяльності чи рішень компетентних органів щодо відмови у наданні соціальної допомоги, незабезпечення соціальних чи інших гарантій, відмови у визнанні прав, визначених законом, які підлягають вирішенню у порядку адміністративного судочинства.

Зважаючи на значний перелік наведених вище справ і відсутність єдності судової практики в цьому питанні, Верховний Суд зробив висновок, що існуючу вище справу можна вважати пілотною (зразковою) та є наявні підстави для передачі справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.

Що говорить Велика Палата Верховного Суду?

Станом на кінець січня 2024 року в публічному доступі ми бачимо, що ухвалою Великої Палати Верховного Суду у справі № 201/5972/22 від 26 жовтня 2023 року прийнято справу до розгляду та призначено розгляд справи на 5 грудня 2023 року. Втім, на сьогоднішній день результати розгляду справи відсутні у публічному доступі.

Цікавою є Окрема думка у цій справі, висловлена рядом суддів Великої Палати Верховного Суду.

Судді зауважили, що судова практика щодо застосування інституту окремого провадження в цивільному судочинстві є усталеною. На їх погляд, ніякої виключної правової проблеми у цій справі немає. Очевидною є недопустимість використання окремого провадження, зокрема, з метою: (а) «створення» преюдиційних фактів або нововиявлених обставин для вирішення в адміністративному судочинстві спорів щодо визнання протиправним і скасування рішення про відмову у перетині державного кордону України; (б) отримання доказу існування підстави для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Також підкреслено, що якщо спір про право (наприклад, про визнання протиправним і скасування рішення про відмову у перетині державного кордону України) належить до юрисдикції адміністративного суду, то після виникнення спору із суб'єктом владних повноважень, який відмовив у такому перетині, заявляти будь-які вимоги за правилами цивільного судочинства (і ще й в окремому провадженні) означає (а) розривати вирішення єдиного спору про право між судами різної юрисдикції та (б) визнавати, що для розгляду справи за правилами адміністративного судочинства потрібно «створити» преюдиційні факти чи нововиявлені обставини у цивільному процесі.

Упродовж 2020 - 2023 років Велика Палата Верховного Суду утверджувала підхід, згідно з яким суди не можуть сприяти створенню ситуацій, за яких позивач змушений для вирішення одного спору декілька разів звертатися до суду, зокрема почергово до судів різної юрисдикції, як і не можуть потурати розриванню одного спору на декілька справ (тим більше у судах різної юрисдикції).

Ці висновки є цікавими з точки зору багатокомпонентності відносин, які завуальовано можуть міститися у справі, яка наведена вище.

Замість висновків

Воєнний стан вніс корективи у всі сфери життя українців, а тому перед судовою системою України постають нові виклики. Наразі одні з найбільш чутливих спорів - які стосуються прав дітей - виокремилися у окрему площину через призму військового обов'язку.

Важливо при здійсненні захисту прав та інтересів дітей не забувати про те, що дитина є центром таких спорів і не має використовуватися як інструмент, направлений на створення штучних судових процесів задля досягнення цілей, відмінних від її щасливого дитинства.

Окремої уваги та виваженості потребують рішення батьків щодо ініціювання спорів, про які йшлося на початку, адже сьогоднішнє «мирне вирішення» питання позбавлення батьківських прав чи місця проживання дитини завтра може обернутися реальною «війною» за дитину. І в практиці цьому уже існують підтвердження у вигляді реальних нещасливих історій.

Тому право на судовий захист - це дієвий інструмент, втім він вимагає відсутності зловживань для застосування.

Олена Сібірцева, радниця та адвокатка AGA Partners

Посилання на джерело

22 листопада 2023 року було прийнято Закон України № 3496-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення права військовослужбовців та інших осіб на біологічне батьківство (материнство)» (далі – Закон). Наразі очікується набрання ним чинності 23 березня 2024 року. Законом було запроваджено важливу норму, яка забезпечує реалізацію права військовослужбовців на охорону здоров’я, медичну допомогу та біологічне батьківство (материнство).

Зокрема, мова йшла про те, що під час воєнного стану військовослужбовці мають право на отримання медичної послуги, яка включає забір, кріоконсервацію та зберігання репродуктивних клітин на випадок втрати репродуктивної функції під час захисту Вітчизни. Беззаперечно, ця норма є важливою в умовах сьогодення та сприяє збереженню генофонду нації. Видається, що саме це мали на меті законотворці, приймаючи Закон.

Багато сімей раніше звернулися до медичних закладів, щоб зберегти біологічний матеріал одного з подружжя задля захисту своїх прав на батьківство. Ця тема навіть неодноразово освітлювалась у  ЗМІ. Тому на перший погляд все нібито мало логічний взаємозв’язок між потребами суспільства та забезпеченням їх реалізації на законодавчому рівні.

Маючи багаторічний досвід у питаннях, пов’язаних із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій в Україні, ми вирішили розібратися, чи дійсно вирішував Закон озвучену вище проблему, які пропозиції для його вдосконалення містяться в Верховній Раді та який їхній статус, чи ефективно нормативні акти забезпечують право захисників нашої країни на біологічне батьківство.

Що пішло не так?

Так, у Законі були наведені Прикінцеві та перехідні положення, у яких було зазначено, що «у разі загибелі або визнання померлою в установленому порядку особи, репродуктивні клітини якої зберігаються, їх зберігання припиняється з подальшою утилізацією» (далі – спірна норма). Фактично ця норма усунула можливість використати біологічний матеріал загиблої особи та реалізувати право на батьківство після її смерті.

Це викликало обурення громадськості, оскільки у переважній більшості дружини/чоловіки військових зауважили, що такі обмеження позбавляють їх можливості реалізувати волю загиблого стати батьком чи матір’ю, незважаючи на ймовірну смерть. Трагедія війни, на превеликий жаль, не обмежується каліцтвом, а тому впровадження норми, яка передбачає знищення репродуктивних клітин загиблого, або визнаного померлим, мало явно негативний відгук на суспільному рівні.

У чому проблема?

На сьогодні в Україні відсутнє регулювання питання у правовому полі спадкування репродуктивних клітин або можливості розпоряджання ними у випадку смерті особи, яка скористалася медичною послугою щодо їх збереження. Відповідно, в разі смерті особи, за життя якої було здійснено кріоконсервацію, передати їх у спадок іншому з подружжя або родичам не вдасться.

Своєю чергою, правочинів, які б дозволяли скористатися репродуктивними клітинами померлого його рідними в разі смерті також законом не передбачено. Адже навіть за умови, що за життя при здійсненні кріоконсервації військовослужбовець видав довіреність дружині/чоловіку або близьким родичам щодо розпорядження репродуктивними клітинами, з моменту його смерті така довіреність втрачає чинність.

На практиці сім’ї, як повідомляється у коментарях від представників репродуктивних клінік, видавали довіреності з додатковою вказівкою на те, що окремі повноваження, які стосуються репродуктивних клітин, залишаються чинними і на випадок смерті. Втім, правове поле у цьому напрямі має бути чітко врегульованим, а не базуватися на штучно створених «правових інструментах» через наявні прогалини.

Чи є шанс виправити це?

У Верховній Раді було зареєстровано кілька законопроєктів, які мали на меті внести зміни у норму, яка викликала дискусію та обурення у суспільстві. Розглянемо ключові з них, зосередимося на тому, чи пропонується ними реальне вирішення цієї проблеми, а також зазначимо, який законопроєкт прийняла Верховна Рада.

Законопроєкт № 10437 від 29 січня 2024 року (https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/43588)

Законопроєктом № 10437 від 29 січня 2024 року пропонується надати право спадкоємцям розпоряджатися репродуктивними клітинами померлого. Запропонована редакція має такий вигляд:

«У разі загибелі або визнання померлою в установленому порядку особи, репродуктивні клітини якої зберігаються, розпорядження ними здійснюється спадкоємцем (спадкоємцями) такої особи у порядку та у строки, встановленими  Кабінетом Міністрів України».

На перший погляд, пропозиція внести такі зміни у спірну норму виглядають логічними, але практичний досвід у сфері сімейного та спадкового права свідчить про те, що результат від запровадження такого порядку може бути негативним та містить у собі бомбу вповільненої дії.

Річ у тім, що перший, хто спадає на думку в ситуації щодо вирішення подальшої долі репродуктивних клітин загиблої особи, є інший з подружжя померлого.

Утім, якщо поглянути на спадкове право, Цивільний кодекс України (далі – ЦК України), по-перше, наразі не містить норм, які б врегульовували питання спадкування репродуктивних клітин, а по-друге, встановлює черги спадкоємців, які містять набагато ширший перелік осіб, аніж інший з подружжя.

І тут – увага: якщо померлий не залишив заповіту, відповідно до статті 1261 ЦК України першими на спадок мають право діти спадкодавця, дружина/чоловік та його батьки. Водночас якщо спадкодавець перебував у цивільному шлюбі, така дружина має право на спадкування за законом аж у четверту чергу, що додатково необхідно підтвердити у судовому порядку (ст. 1264 ЦК України).

Якщо поглянути на всю процедуру спадкування, стає зрозуміло, що якщо б гіпотетично репродуктивні клітини і могли бути успадковані, виникає численне коло осіб, які б мали на них права. При цьому, не зовсім стає зрозумілим яке відношення окрім іншого із подружжя ці особи мають до реалізації прав померлого на посмертне батьківство.

Не можна залишати за дужками і те, що спадкові спори є надскладними з точки зору емоційної та правової складової, якщо додатково до трагедії у сім’ї додається ще й конфлікт щодо спадкового майна. Складно уявити, який би негативний сценарій мав місце, якщо б репродуктивні клітини були предметом спадкового спору та були «розподілені» між спадкоємцями.

Логічно виникає думка щодо вирішення цього питання за допомогою заповіту. Втім, не забуваємо про те, що існує таке поняття, як обов’язкова частка у спадщині. І навіть за наявності заповіту малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них за законом (ч. 3 ст. 1235, ч. 1 ст. 1241 ЦК України).

Усунення прогалин, які містяться у спірній нормі через призму спадкування вбачається логічним, проте потребує чіткого регулювання, шляхом внесення змін та доповнень до ЦК України, які б визначали статус репродуктивних клітин як об’єкта спадкування та кола осіб, які можуть їх успадковувати.

Також, одним зі способів вирішення цього проблемного питання є доповнення норм ЦК України, які стосуються заповіту. Наприклад, одним із варіантів, на нашу думку, є виділення в окрему правову площину права спадкодавця заповідати саме репродуктивні клітини виключно іншому із подружжя (як у межах зареєстрованого шлюбу, так і цивільного), не поширюючи на цю чутливу сферу відносин правила обов’язкової частки у спадщині. Зважаючи на кінцеву мету – реалізацію права на батьківство посмертно – така норма могла б убезпечити дружин/чоловіків померлих військовослужбовців, які можуть реалізувати це право після смерті коханої людини,  від гіпотетичних спорів із іншими спадкоємцями.

Законопроєкт № 10438 від 29 січня 2024 року (https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/43591)

            Наступним законопроєктом, спрямованим на усунення наявної проблеми, є № 10438 від 29 січня 2024 року. Ним пропонується захистити право на постмортальне батьківство через правовідносини із близькими родичами загиблої чи померлої особи. Із проєкту не вбачається прямого відсилання на спадкові правовідносини, натомість пропонується внести зміни до Закону такого змісту:

«У випадку загибелі/смерті такої особи право на безоплатне збереження та використання (або передачу третій особі задля донорського штучного запліднення) збережених її репродуктивних клітин переходить до близьких родичів відповідної загиблої/померлої особи».

Якщо поглянути на конструкцію цієї норми, вона породжує ще більше питань, аніж попередньо розглянутий законопроєкт. Попри те що вона може існувати та виконуватиме свою функцію, важливим є додаткове винесення у правове поле чіткого визначення поняття «близький родич відповідної загиблої/померлої особи». Якщо залишити поза увагою цей перелік осіб, сфера регулювання цього питання знову переходить у невизначеність. Зокрема, виникає питання щодо доцільності передання репродуктивних клітин особам, відмінним від дружини/чоловіка загиблого, або гіпотетичної матері/батька, стосовно якої спадкодавець висловив волю на сприяння у реалізації його батьківських прав – народження дитини, зокрема посмертно.

Пропозиції щодо вдосконалення норми із вказаного законопроєкту є аналогічними до коментарю вище. У будь-якому випадку, таке поняття як «близькі родичі» у контексті постмортального батьківства видається завідомо таким, що може мати наслідком спори між колом таких осіб та недосягненням цілей цієї норми, а без врегулювання питань спадкування у цій площині взагалі дієвість змін викликає сумнів.

Законопроєкт № 10448 від 30 січня 2024 року (https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/43590)

Паралельним законопроєктом (7 лютого 2024 року Верховна Рада ухвалила його як закон) запропоновано передбачити право військових розпорядитися репродуктивними клітинами на випадок смерті, або оголошення їх померлими. Водночас у документі робиться також фокус на питання батьківства щодо особи, яка використала ці клітини для зачаття. Цей нормативний акт наводить більш широке коло норм, які потребували вдосконалення, та включає як сам Закон, так і ЦК України, не залишаючи поза увагою Сімейний кодекс України (далі – СК України).

Зміст норм, запропонованих законопроєктом, передбачав внесення доповнень до ст. 281 ЦК України та ст. 123 СК України і має такий вигляд:

«У разі загибелі або визнання померлою в установленому порядку особи, репродуктивні клітини якої зберігаються, їх безоплатне зберігання відповідно до цього Закону здійснюється протягом трьох років з моменту загибелі цієї особи або визнання її померлою. Після закінчення цього строку подальше зберігання таких клітин може бути продовжене за рахунок іншої особи, визначеної у розпорядженні особи щодо власних репродуктивних клітин, які зберігаються відповідно до законодавства, на випадок своєї смерті або оголошення судом її померлою чи безвісно відсутньою.

Фізична особа, репродуктивні клітини якої зберігаються відповідно до законодавства, має право розпорядитися ними на випадок своєї смерті або оголошення судом її померлою чи безвісно відсутньою. Розпорядження, а також застосування допоміжних репродуктивних технологій із використанням відповідних репродуктивних клітин здійснюється згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством.

У разі використання для зачаття дитини репродуктивних клітин особи, яка здійснила відповідне розпорядження на випадок своєї смерті або оголошення судом її померлою чи безвісно відсутньою, ця фізична особа визнається батьком або матір’ю народженої у такий спосіб дитини».

Позитивною динамікою оновленого законодавства є вирішення більшого кола питань, які потребували врегулювання, і однозначно задано правильний вектор до роботи. Зокрема, є увага як до цивільного аспекту правовідносин – врегулювання на рівні закону можливості виразити свою волю особі, яка звернулася до медичної установи задля збереження своїх репродуктивних клітин, – так і до сімейного. На сімейний аспект особливо доцільно зроблено фокус, адже йдеться про захист дитини, яка може бути народжена в результаті допоміжних репродуктивних технологій. А це значний спектр відносин, фактично усе її правове поле, починаючи від визначення її походження від одного із батьків.

На наше переконання, впроваджені зміни надалі варто було б доповнити питаннями спадкування, про які йшлося вище. Цей пласт правовідносин у будь-якому випадку виникне у разі смерті особи, яка мала намір реалізувати своє право на посмертне батьківство, а тому поза дужками залишати його некоректно.

Законопроєкт № 10450 від 30 січня 2024 року (https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/43606)

Наостанок законопроєкт від 30 січня 2024 року також вніс свою пропозицію щодо питання, яке аналізується вище. 7 лютого 2024 року парламент визначив його як невідкладний, прийняв за основу, наразі документ перебуває на підготовці до другого читання.

Фактично було запропоновано врегулювання спірної норми здійснити через доповнення статті 281 ЦК України такого змісту:

«Фізична особа, репродуктивні клітини якої зберігаються відповідно до законодавства, має право розпорядитися ними на випадок своєї смерті або оголошення судом її померлою чи безвісно відсутньою. Розпорядження, а також застосування допоміжних репродуктивних технологій із використанням відповідних репродуктивних клітин здійснюється згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством».

Видається, що в цьому варіанті мова йде, найімовірніше, про гіпотетичні довіреності, або правочини, у яких буде зафіксовано волевиявлення особи, яка передає репродуктивні клітини на зберігання. Втім, є необхідність у роз’ясненнях, яким чином знову-таки цей варіант буде узгоджуватися з нормами спадкового та сімейного права України, позаяк хоч би які розпорядження були дані спадкодавцем за життя, у випадку смерті особи переважна більшість прав та обов’язків померлого переходить у площину спадкової маси.

Попри позитивну динаміку в зрушенні проблемних питань із місця, за дужками залишилися права дітей, які будуть народжені в результаті використання репродуктивних клітин померлої особи. На наше переконання, цей напрям є одним із пріоритетних для подальшої роботи.

Чи не позбавлено права на спадкування дітей, які будуть народжені посмертно?

Є ще одна чутлива сфера, яка залишена поза увагою законотворців у зазначених проєктах, про що частково уже йшлося вище. Виникає питання, яким чином діти, народжені через реалізацію прав на постмортальне батьківство, спадкуватимуть майно свого загиблого батька чи матері. Адже невідомо, коли буде використано репродуктивні клітини для зачаття та народження дитини, який проміжок часу буде між смертю батька/матері дитини, спадкуванням після цієї смерті і народженням дитини.

Це питання підіймалося ще у законопроєкті № 8097 від 4 жовтня 2022 року (https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/40588) і воно заслуговує на особливу увагу. Зокрема, було запропоновано ч. 1 ст. 1222 викласти у такій редакції:

«Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які народжені живими не пізніше, ніж через рік після відкриття спадщини».

Нагадаю, що наразі ця норма говорить про те, що спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Відповідно, діти, які будуть народжені внаслідок використання репродуктивних клітин загиблих військових, залишаються поза колом спадкоємців, якщо цю норму залишити без змін. Водночас права інших спадкоємців також мають бути враховані, адже важко уявити законність ситуації, якщо питання спадкування буде відкладено на невизначений час, позаяк народження дитини внаслідок описаних вище процедур може мати місце далеко не одразу після смерті військовослужбовця.

Наостанок

Зважаючи на те що прогалина у спірній нормі доволі швидко була виправлена, як тільки відповідні закони вступлять у законну силу, доцільно одразу внести зміни та доповнення до нормативно-правових актів, якими було б здійснено такі дії.

По-перше, логічно надати визначення поняттю «постмортальне/посмертне батьківство», що усунуло б розбіжності у розумінні суб’єктного складу цих правовідносин, їх об’єкта й змісту, на чому базуються всі правовідносини.

По-друге, варто визначити як окрему специфічну категорію прав права на репродуктивні клітини, що передбачає внесення доповнень до ЦК України.

По-третє, передбачити окремою нормою ЦК України новий вид правочину, який би надав юридичне оформлення процедурі розпорядження репродуктивними клітинами особою, яка скористалася медичними послугами з цього питання, як за життя, так і в разі смерті.

По-четверте, виділити окремою нормою ЦК України специфіку спадкових відносин саме для репродуктивних клітин, обмеживши коло спадкоємців, які можуть їх використати для реалізації прав на батьківство померлого, його чоловіком, або дружиною, якщо інше не висловив як посмертну волю сам спадкодавець. До цього питання треба поставитися з особливою уважністю, зважаючи на права дитини, яка буде народжена. Уявімо, що репродуктивні клітини будуть передані не іншому із подружжя, а батькам загиблого. У цьому випадку ймовірним сценарієм є те, що вихованням такої дитини займатимуться фактично бабуся та дідусь, що має свої особливості з точки зору етики та психологічного розвитку дитини. У будь-якому випадку, все має ґрунтуватися на найкращих інтересах дитини, тому зміни у цій частині мають бути максимально виваженими.

По-п’яте, як один із варіантів врегулювання питання спадкування репродуктивних клітин передбачити окремий вид заповіту на такий вид спадщини з непоширенням на нього правил обов’язкової частки у спадщині.

І наостанок: задля захисту прав та інтересів дітей, народжених внаслідок використання репродуктивних клітин постмортально, внести доповнення до СК України в частині норм про визначення походження таких дітей (питання батьківства) та його встановлення. А також не залишити поза увагою зміни до ЦК України у частині спадкування, щоб уникнути виключення цих дітей із кола спадкоємців того з батьків, репродуктивні клітини якого були використані для зачаття.

Вважаємо, що така швидка реакція законотворців на запит суспільства є хорошим прикладом того, що висловлений у публічний площині запит може бути почутим та задоволеним у тій мірі, у якій це можливо наразі. Втім, на наше переконання, це тільки перший пласт змін, який є уже очевидним та нагальним, надалі він має бути доопрацьований та розширений не тільки з точки зору права, а й з етичних міркувань, пов’язаних із правом на життя, батьківство та приватність кожної окремої сім’ї.

Олена Сібірцева, радниця та адвокатка AGA Partners
Олександр Губін, радник та адвокат AGA Partners

Посилання на джерело

Стаття доступна англійською мовою.

Посилання на джерело

I. Як змінилися правила експорту аграрної продукції

Починаючи з літа 2023 року, український аграрний сектор переживав доволі суперечливий період. Дійсно, в той час як експортери аграрної продукції намагалися, незважаючи на чисельні проблеми, пов'язані з війною, виконувати існуючі договори поставки, українські державні органи частково ускладнювали цей процес, вводячи додаткові перешкоди до експорту.

Серед іншого, протягом певного часу існувала негласна заборона на видачу експортних декларацій українськими митними органами при експорті аграрної продукції через чорноморські порти. Також, в чорноморських портах проводилися масштабні обшуки, які нерідко паралізували їх роботу.

Хоча офіційно причини таких дій практично не озвучувалися, зрозумілим є те, що вони були спрямовані на боротьбу із порочною практикою експорту зерна, закупленого у фермерів «за кеш», без сплати ПДВ. Ця практика призвела до утворення «тіньового ринку» зерна, що завдає державі значної шкоди через недоотримання податків та неповернення валютної виручки експортерів в Україну.

Для врегулювання цієї непростої ситуації, 31 жовтня 2023 року Кабінет міністрів України («КМУ») прийняв постанову № 1132 «Про реалізацію експериментального проекту з верифікації суб'єктів агропромислового комплексу в умовах воєнного стану» («Постанова»).

Постанова, яка набула чинності 10 листопада 2023 року, суттєво змінює «правила гри» для експортно-орієнтованих українських аграрних компаній. Ключовою зміною є створення Державного аграрного реєстру («ДАР»), в який планується вносити експортерів аграрної продукції, включаючи експортерів зернових та олійних культур, олії, насіння та продуктів їх переробки. Компанії, внесені в ДАР, вважатимуться «верифікованими суб'єктами агропромислового комплексу».

Фактично, основна ідея Постанови зводиться до того, щоб розмежувати «компаній з історією», для яких експорт аграрної продукції є основним чи одним із основних видів діяльності протягом тривалого часу, та «новачків» - компаній, які були створені лише недавно або ж лише недавно почали займатися експортом аграрної продукції.

Відповідно, створюється два паралельних механізми експорту - експорт без обмежень для верифікованих експортерів («компаній з історією») та експорт за умов отримання ліцензій на кожну операцію для компаній, які не пройшли верифікацію («новачків»). Обидва механізми будуть детально розглянуті нижче.

II. Процедура верифікації експортерів

Для того, щоб пройти процедуру верифікації і бути внесеним в ДАР, експортер агарної продукції має відповідати таким критеріям:

1. Бути зареєстрованим як платник ПДВ станом на дату подання заявки про внесення до ДАР;

2. Не мати податкового боргу з повернення валютної виручки (код платежу: 21081000);

3. Мати документальне підтвердження від банку, який обслуговує його операції, що за період з 23 лютого 2022 року по 27 жовтня 2023 року включно він провів хоча б одну успішну експортну операцію, за якою відбулося повернення валютної виручки. При цьому, загальна сума таких операцій (або однієї операції) має бути не меншою, ніж 40 мільйонів гривень;

4. Щодо такого експортера Державною податковою службою України («ДПС») не складався акт про відсутність за місцем реєстрації при проведенні перевірки дотримання валютного законодавства.

Експортери, які перебувають у стані банкрутства (санації або ліквідації) не можуть бути внесені у ДАР. Якщо вони вже були внесені у ДАР, після початку процедури банкрутства вони втрачають право здійснювати експорт аграрної продукції як верифіковані експортери в порядку, передбаченому Постановою.

При цьому, проходження процедури верифікації експортером не звільняє його від необхідності отримання ліцензії на експорт аграрної продукції до Польщі, Румунії, Болгарії, Угорщини та Словаччини.

Для включення до ДАР необхідно сформувати заяву про включення компанії до ДАР в електронній формі, вказавши код платника ПДВ. Маючи цей код, Міністерство аграрної політики та продовольства України («Мінагрополітики»), яке є адміністратором ДАР, самостійно отримує від ДПС дані щодо (1) реєстрації заявника як платника ПДВ, (2) відсутності у нього податкового боргу з повернення валютної виручки та (3) підтвердження того, що з боку ДПС не складався акт про відсутність заявника за місцем реєстрації при проведенні перевірки дотримання валютного законодавства.

Заявник має додати до заяви скан-копію листа в довільній формі від банку, який обслуговує компанію-заявника, яким підтверджується проведення заявником протягом періоду з 23 лютого 2022 року по 27 жовтня 2023 року включно хоча б однієї успішної експортної операції, за якою відбулося повернення валютної виручки, а також те, що сума таких операцій (або однієї операції) за цей період складає не менше ніж 40 мільйонів гривень. При цьому, банк має надіслати скан-копію цього листа з електронної пошти та домену, які належать банку, на офіційну адресу електронної пошти Мінагрополітики.

Описана вище процедура верифікації повністю безкоштовна. Рішення про включення компанії в ДАР приймається протягом двох робочих днів з дня подання заявки. Перелік верифікованих експортерів аграрної продукції оновлюється щодня.

Після внесення певної компанії до списку верифікованих експортерів, вона може бути втратити цей статус і бути виключеною з ДАР за умови:

1. Анулювання реєстрації відповідної компанії як платника ПДВ; або

2. Наявності податкового боргу з повернення валютної виручки (код платежу: 21081000); або

3. Складення з боку ДПС акту про відсутність за місцем реєстрації відповідної компанії при проведенні перевірки дотримання валютного законодавства.

Рішення про виключення компанії з ДАР приймається протягом двох робочих днів з дня отримання відповідної інформації.

III. Ліцензування експорту аграрної продукції

Компанії, які не пройшли процедуру верифікації і не були включені в ДАР, а також компанії, які планують експортувати аграрну продукцію до Польщі, Румунії, Болгарії, Угорщини та Словаччини можуть здійснювати експорт аграрної продукції лише отримавши відповідну ліцензію від Міністерства економіки України («Мінекономіки»). Порядок ліцензування експорту аграрної продукції регулюється постановою КМУ «Про затвердження переліків товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню, та квот на 2024 рік» № 1402 від 23 грудня 2023 року («Постанова про ліцензування»).

Перелік аграрної продукції, експорт якої підлягає ліцензуванню, визначається додатком № 4 до Постанови про ліцензування та включає в себе кукурудзу, пшеницю, жито, ячмінь, овес, соєві боби, насіння ріпаку та соняшнику, макуху, а також соняшникову, сафлорову, бавовняну, соєву, ріпакову та гірчичну олії.

При цьому, Постанова про ліцензування дозволяє експортерам використовувати невикористані протягом 2023 року ліцензії на експорт аграрної продукції до 1 березня 2024 року.

Для отримання ліцензії, експортеру необхідно звернутися з відповідною заявою до Мінекономіки. Заява подається в електронній формі через портал електронних сервісів Мінекономіки або Єдиний державний вебпортал електронних послуг. До заяви необхідно додати такі документи:

1. Нотаріально засвідчену копію свідоцтва про державну реєстрацію заявника;

2. Засвідчену керівником компанії копію витягу з реєстру платників ПДВ;

3. Засвідчену керівником компанії копію довідки про відкриття банківського рахунку нерезидентом-покупцем товару. Якщо така довідка складена іноземною мовою, необхідно додати її переклад;

4. Нотаріально засвідчену копію договору поставки з усіма додатками та специфікаціями до нього;

5. Оригінал експертного висновку з визначенням країни походження товару та коду товару відповідно УКТ ЗЕД, виданий Торгово-промисловою палатою України або регіональною торгово-промисловою палатою.

Процедура ліцензування є безкоштовною. Рішення про видачу ліцензії приймається протягом 10 днів з дня подання відповідної заяви.

Варто зазначити, що у зв'язку з тим, що питання експорту української аграрної продукції є проблематичним у відносинах України з Польщею, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Словаччиною, Мінекономіки розглядатиме заявки на отримання ліцензій на експорт аграрної продукції до цих країн лише у разі підтвердження готовності розпочати двосторонні консультації у 30-денний строк з боку цих країн.

При цьому, видача ліцензій на експорт у перелічені вище країни проводиться після погодження Мінагрополітики, яке надається після двосторонніх консультацій з урядами цих країн. В такому разі, питання видачі ліцензій вирішується Мінекономіки протягом 15 днів після отримання відповідного погодження Мінагрополітики без залучення заявника.

IV. Наслідки зміни правил експорту аграрної продукції

Безсумнівно, процес експорту аграрної продукції з України був ускладнений необхідністю проходити верифікацію шляхом внесення відповідної компанії в ДАР або ж отримувати спеціальну ліцензію. І хоча, з одного боку, це, ймовірно, створить проблеми для «тіньового ринку» та дозволить державі підвищити податкові надходження і захистити інтереси добросовісних експортерів, з іншого боку, таке посилення регулювання ринку аграрної продукції водночас означатиме зростання корупційних ризиків, часових і фінансових витрат для добросовісних експортерів.

До того ж, питання того, чи необхідність проходити верифікацію та/або отримувати експортну ліцензію може вважатися «забороною експорту» в розумінні експортних контрактів, та тим самим звільняти експортерів від відповідальності за їх невиконання, все ще залишається відкритим. Розумно припустити, що арбітри у спорах за регламентами GAFTA та FOSFA, які складають близько 80% від усіх спорів у сфері експорту аграрної продукції, сприйматимуть цей аргумент обережно з наступних причин.

По-перше, як верифікація, так і отримання експортної ліцензії є безкоштовними, доволі простими і швидкими процедурами. По-друге, такий режим експорту є тимчасовим - залишається допустимим очікувати його лібералізації вже через кілька місяців. По-третє, експортери, які не використали видані протягом 2023 року ліцензії на експорт аграрної продукції, все ще можуть їх використати до 1 березня 2024 року, виконавши існуючі договори поставки.

Віктор Пасічник, юрист  AGA Partners

Анастасія Шевчук, юристка AGA Partners

Посилання на джерело

— Під час війни українки зробили сильний ривок у розвитку своїх лідерських якостей. Яка ціна лідерства для вас, Амінат, сьогодні? У чому зараз його унікальність?

— У лідерства завжди одна ціна — це відповідальність. Я звикла до цього, для мене цілком природно завжди відчувати відповідальність за все, що я роблю, і приймати рішення. Ба більше, мені максимально некомфортно, коли рішення, які впливають на моє життя, приймаються без моєї участі. Сьогоднішня унікальність лідерства в тому, що особисті моральні якості лідерів у багатьох колективах виходять на перший план. Якщо раніше вирішальними були ділові та менеджерські функції, то зараз надзвичайно важливий збіг у цінностях. Відчуття приналежності до команди, що в ці надважкі часи робить більше, ніж просто заробляє кошти, всім нам дає можливість дихати і дивитися у дзеркало.

— Як вдається адаптувати плани та пріоритети в умовах невизначеності? Як змінилися підходи до роботи в АGA Partners?

— Щодо планування — головне, щоб воно було. Завжди! Плани можна змінювати — в цьому немає жодних проблем. Лиш не треба бігати хаотично, як курка без голови, з боку в бік. Пріоритет наш не змінився — розвиток бізнесу, зростання, розширення кола клієнтів і кількості цікавої роботи. Ми рухаємося в тому самому напрямі. Зараз більше залучаємо іноземних клієнтів. Як і раніше, ми плануємо на 3, 6 і 12 місяців. Щодо роботи — ми стали ще більш гнучкі у внутрішній організації процесів. Карантин навчив тому, що традиція сидіти усім в одному місці — це як Санта Клаус. Класно, що він є, дехто в нього навіть вірить, але на наявність подарунків/прибутку він аж ніяк не впливає. Більшість команди працює дистанційно, окрім того, є люди, яких ми взяли на роботу в цьому році, котрі взагалі ще не бували в офісі. З деякими партнерами навіть ще не бачились особисто. З кимось зустрілися лише місяць тому. Ми значно збільшили команду, і я просто в захваті від молодих колег.

— Яку нову (лідерську) навичку ви опанували за час великої війни? Як вона допомогла у роботі?

— Я намагаюся бути максимально гнучкою та адаптивною в тактиці. Баланс — це постійний рух. Наше життя зараз можна порівняти зі спуском freeride, коли всі навички, що набувалися до, мають працювати автоматично та миттєво, мозок зайнятий швидким аналізом і вибором адекватної тактики. Раніше я дуже не любила, коли щось руйнувало мої плани. Наразі я готова до змін у будь-який момент і навіть не замислююся над своїм ставленням до обставин. Вони є такими, якими є.

— Що для вас означає публічність у юридичному бізнесі? Чи змінилися підходи до побудови особистого бренду за останні роки?

— Так склалося моє професійне життя, що публічності в ньому було багато з самого початку. Перша обкладинка у професійному виданні була у 23 роки, перший виступ на ТБ — також у 23. Відтоді так чи інакше, але публічність завжди зі мною. Спочатку це просто цікаво та захоплює, з часом розумієш, що це можна використовувати в бізнесі. Зараз для мене це більше про меседжі. Важливо, з чим ти виходиш в інформаційний простір. Наразі в мене є певна кількість освітніх проєктів, pro bono допомога, адвокація питань, пов’язаних з Україною, на міжнародних майданчиках. Я вже давно не думаю про побудову особистого бренду. Мені важливо, що корисного я можу дати через свої канали комунікації.

— На вашу думку, чого насправді бажає юридичний бізнес сьогодні?

— Юридичний бізнес був і залишається дуже різним. Як і всі ми. Хтось прагне вижити, відрубавши всі кінці, хтось відкриває нові практики, намагаючись перерозподілити час юристів. Бізнес бажає перемоги і повернення спокійних прибуткових часів. Проте не так важливо, чого він хоче. Важливо, як він поводиться, зокрема і зі своїми співробітниками та клієнтами. Ось на це варто звертати увагу. Але з іншого боку, ані в державі загалом, ані в юрбізнесі інституту репутації фактично не існує, тому єдині етичні обмеження є лише у свідомості партнерів.

— Чи були певні переломні моменти у вашій кар’єрі та як ви їх подолали?

— Найважливішим моментом у кар’єрі було саме прийняття на себе повної відповідальності за власне майбутнє. Коли ти чітко розумієш, що з тобою буде саме те, чого ти сам досягнеш. Виклик — це точка зростання. Завжди. Прийняв виклик — став сильнішим. Подолання — це і є шлях розвитку. Це звучить дуже банально, але це правда.

— Чи плачуть жінки-лідерки? Наразі всі українці особливо чуттєві через війну та горе, що вона несе. Як вам вдається зібрати себе до купи?

— Всі люди плачуть. Якщо ні, то це дуже погано і може перейти у важкий психологічний стан. Перший рік я плакала набагато більше. Буча, Ірпінь, Маріуполь. Майже щодня, коли, вклавши сина спати, читала новини. Особливо, коли надходили важкі новини з мого рідного Харкова. Ніяк не могла прийняти це пекло. Потім прийшло прийняття і розуміння того, що це реальність і це надовго. Що ми маємо вижити та зберегти себе, зокрема психічно, інакше вони переможуть. Зараз намагаюся триматися і фокусуватися на допомозі фронту. Всю розпач і лють спрямовуємо на перемогу. Мене рятує моя дієва натура. Я завжди думаю про те, що ще ми можемо зробити. І ми робимо.

— Амінат, ви дуже позитивна, багатогранна жінка-лідерка. Якби не юриспруденція, яку б професію обрали і чому?

— Дякую за таку оцінку, мені приємно. Ким би я була? Не знаю, складно сказати. В мене найбільш розвинені гуманітарні та соціальні якості, тому, можливо, займалася б якоюсь громадською діяльністю чи продюсуванням кіно.

Амінат Сулейманова, партнер, адвокат AGA Partners

Посилання на джерело

The article is available in Polish and English.

Link to the source.

Поділ майна подружжя, напевно, є тією частиною відносин між чоловіком та жінкою, яка продовжуватиме продукувати цікаву судову практику, в тому числі і у Верховному Суді. Робота наших судів не припиняється ні на день, незважаючи на триваючу війну, і черговим прикладом цього є постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2023 року у справі № 712/8602/19. Справи про поділ майна розглядаються роками і цю справи теж не оминула така участь.

Правники знають, що подружжя ділить між собою не тільки активи, а й пасиви. Так чому згадана постанова заслуговує на увагу широкого загалу?

Насамперед вона цікава та важлива своїм правовим висновком щодо кредитних зобов’язань, взятих на себе одним із подружжя до шлюбу, але які виконувалися під час нього та відповідно долею нерухомого майна на придбання якого були використані такі кредитні кошти.

Давайте ж розглянемо цю постанову більш детально.

Оскільки, мова йде про судове рішення суду касаційної інстанції, необхідно повернутися до витоків цієї цивільної справи та дослідити перебіг подій у судах першої та апеляційної інстанцій.

Короткий опис позовних вимог та зміст рішень судів попередніх інстанцій

Сторони перебували у шлюбі майже 6 років. До суду звернулася колишня дружина, яка вказала, що сторонами було нажито за час спільного проживання до фактичного припинення шлюбних відносин таке майно:

• Легковий автомобіль;
• Гараж, право власності на який було зареєстровано на відповідача;
• Інвестиція в квартиру;
• Внесок в статутний капітал ПП.

Позивачка просила суд визнати згадане майно об’єктом спільної сумісної власності та стягнути з відповідача грошову компенсацію половини вартості автомобіля та гаража, а також доходів від діяльності ПП.

Суд першої інстанції позов задовольнив частково, визнав гараж спільним майном подружжя, стягнув з відповідача грошову компенсацію, а також вирішив питання розподілу судових витрат.

Так, суд стягнув з відповідача на користь позивачки половину суми, за яку автомобіль був відчужений останнім без її згоди. Гараж був визнаний спільним майном подружжя з огляду на набуття права власності на нього під час перебування сторін у шлюбі. Втім, доказ, поданий позивачкою на підтвердження вартості цього майнового об’єкту, не був прийнятий судом через неможливість його визнання таким, що «містить експертну оцінку вказаного гаража, проведену з дотриманням норм чинного законодавства, оскільки суб'єкт оціночної діяльності не здійснював повного огляду нерухомого майна, що могло вплинути на визначення вартості оцінюваного майна за завищеною ціною, у зв'язку з чим відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивачки грошової компенсації за частину спірного гаража.»

Тобто, навіть, незважаючи на визнання цього об’єкту спільним майном суд вирішив відмовити у задоволенні вимог в частині (компенсації) стягнення половини його вартості, оскільки вважав оцінку, проведену позивачкою неналежною. Та сама доля спіткала і вимоги щодо доходів ПП.

Щодо квартири суд першої інстанції встановив, що частина коштів для погашення особистих зобов’язань відповідача за кредитним договором, укладеним останнім до шлюбу, було сплачено за рахунок спільних коштів подружжя в період шлюбу. Суд не знайшов законних підстав для визнання квартири спільним майном сторін,  але визнав, що позивачка має право на відшкодування половини сплачених коштів саме в період шлюбу на погашення таких кредитних зобов’язань.  

За результатами апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції було залишено без змін.

Відповідач з цим не погодився та подав касаційну скаргу.

Перебіг справи у Верховному Суді

Ухвала суду касаційної інстанції про передачу цієї справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду була мотивована наявністю принципово різного підходу щодо визначення того, чи має право один із подружжя, який не був стороною кредитного договору, проте частина кредитного боргу була сплачена подружжям у шлюбі:

• на отримання компенсації у вигляді частини сплачених банку щомісячних платежів на виконання умов кредитного договору, або
• на компенсацію частки вартості нерухомого майна, або
• право на певну частку нерухомості.

Однією із функцій Верховного Суду є уніфікація судової практики та усунення виявлених розбіжностей. Тому саме з цього приводу ця справа була передана на розгляд Об’єднаної палати.

Так, на час перегляду цієї справи існували наступні правові позиції, які знайшли своє відображення у досліджуваній постанові та були взяті до уваги Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду:

• при поділі майна подружжя враховуються також борги подружжя за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї – постанова КЦС у складі ВС від 01 вересня 2022 року у справі N 245/9244/17;
• якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а тому якщо боргові зобов'язання підтверджуються наявними у справі доказами, такі боргові зобов'язання повинні ураховуватися при поділі майна подружжя – подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року в справі N 638/18231/15-ц;
• виконання кредитних зобов'язань, які виникли у обох з подружжя, за рахунок особистих коштів одного з них (у тому числі і частково) може бути підставою для вимог до іншого з подружжя, в тому числі і за правилами статті 544 ЦК України. Зазначена компенсація може бути стягнута лише у разі погашення за особисті кошти кредитної заборгованості, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-801цс16 та постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року в справі № 712/6574/16-ц;
• частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї – постанова КЦС у складі ВС від 08 липня 2020 року в справі № 465/275/16-ц;
• сплата одним із подружжя частини коштів за кредитним договором, укладеним іншим з подружжя до шлюбу, не змінює правового режиму набутого за таким договором майна. Зобов'язання з повернення кредиту за таким договором виникає лише у того з подружжя, хто уклав такий договір. Сплата боргів одного з подружжя, що виникли до укладення шлюбу, за рахунок сімейного бюджету не може бути підставою для визнання права власності на майно, набуте до шлюбі, однак має враховуватися під час спору про поділ майна подружжя чи боргових зобов'язань. При цьому суд погодився з висновком апеляційного суду про наявність правових підстав для стягнення з відповідача половини коштів, сплачених у рахунок погашення кредиту в період спільного проживання сторін – постанова КЦС у складі ВС від 27 жовтня 2021 року у справі № 341/2539/13.

Відповідно, касаційний суд погодився із судами попередніх інстанцій та вважав, що вони дійшли обґрунтованого висновку про те, що спірна квартира є особистою власністю відповідача, оскільки набута ним у власність до укладення шлюбу та за кошти, отримані ним за кредитним договором, за яким у позивачки не виникло жодних зобов'язань.

Більше того, Об’єднана Палата КЦС у цій справі сформувала такий правовий висновок – у разі укладення кредитного договору та отримання грошей на придбання нерухомості одним із подружжя до укладення шлюбу, за умови подальшого виконання кредитного зобов'язання подружжям під час шлюбу, той з подружжя, який не укладав кредитний договір, після розірвання шлюбу має право на компенсацію половини сум, що вносилися на виконання кредитного зобов'язання.

Таким чином, відповідач, який уклав кредитний договір до шлюбу і згодом придбав на ці кошти квартири, є власником такої квартири на праві особистої приватної власності. З огляду на те, що частина зобов’язань за кредитним договором були погашені в період шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, позивачка відповідно отримала право на компенсацію у вигляді половини вартості таких погашених зобов’язань.

Щодо гаражу, то Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій в цій частині, оскільки сама по собі реєстрація нерухомого майна під час шлюбу не є підставою для визнання гаража спільним сумісним майном подружжя, оскільки таке майно набуте відповідачем до реєстрації шлюбу з позивачкою та відповідні докази чого містилися в матеріалах справи. Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 711/1550/18.

Як ми змогли впевнитися на прикладі цієї цікавої справи, важливим є дослідження так званої «тріади» обставин, які має встановити суд для того, щоб віднести те чи інше майно до спільної власності подружжя або особистої одного з них. Нагадаємо, що мова йде про час, джерело та мета набуття майна.

Відповідно обов’язково треба, перед тим як звертатися до суду, власне самостійно або за допомогою професійного правника критично визначити можливий потенційний режим кожного об’єкта майна з тим, щоб в результаті багаторічних судових баталій не залишитися ні з чим або з огляду на присуджене майно «вийти в нуль», беручи до уваги вартість правничої допомоги.   

Олександр Губін, старший юрист Aga Partners, адвокат

Стаття доступна англійською мовою.

Посилання на джерело

Майнові питання подружжя є одними з ключових на всіх етапах шлюбу: як під час його реєстрації, так і після його розірвання.

Недарма саме майнові питання може бути врегульовано шлюбним договором, який мають право укласти наречені, коли сім'я здійснила перший крок до створення шлюбу, подавши заяву про його реєстрацію до РАЦСу.

У переважній більшості момент розірвання шлюбу пов'язаний насамперед із питаннями дітей та майна подружжя, тому важливо приділити увагу окремим аспектам цього процесу.

Спільна сумісна власність подружжя

Однією з переваг шлюбу "із штампом у паспорті" є поняття спільної сумісної власності подружжя. Про що йде мова?

Сімейний кодекс України (далі – СК України) говорить  про те, що все майно, яке набувають у шлюбі, автоматично стає спільним для подружжя. При цьому не має жодного значення, чи брали обидва з подружжя участь у його придбанні, чи працювали обидва в парі, чи рівною була фінансова спроможність дружини й чоловіка, коли таке майно придбавали.

Верховний Суд у своїй постанові від 9 січня 2019 року (справа № 643/4589/15-ц) зазначив: тлумачення ст. 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, яке підлягає поділу,  можуть  бути  будь-які  види  майна,  за  винятком  тих,  які  згідно  із  законом  не  можуть  їм належати (виключені із цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.

Тобто умовно, якщо дружина займалася дітьми та домашнім господарством, не отримуючи при цьому жодного доходу, а чоловік при цьому повністю матеріально забезпечував  сім'ю,  будь-яке майно (будинки, квартири, автомобілі, земельні ділянки, грошові кошти на банківських рахунках, заробітна плата тощо) є спільним майном дружини й чоловіка.

І водночас таке спільне майно передбачає рівність часток подружжя в ньому як власників. Навіть якщо майно зареєстроване на одного з подружжя, вважається, що в ньому є 50 % власності іншого з пари.

Чому це перевага саме зареєстрованого шлюбу? Це пояснюється специфікою законодавства про цивільний шлюб.

Зокрема, якщо пара проживала у цивільному шлюбі та накопичила в ньому статки, на все майно також поширюється режим спільної сумісної власності подружжя. Але є важлива примітка про те, що спочатку треба у судовому порядку визнати факт того, що цивільний шлюб існував, а тільки потім говорити про спільну сумісну власність подружжя та здійснювати її поділ.

Це невеличке "але" насправді містить у собі надзвичайно складний процес збору доказів на підтвердження того, що сім'я існувала, хоча й без походу в РАЦС. Той із подружжя, хто претендує на отримання своєї частки в майні, матиме доводити у суді, що партнери спільно проживали, вели побут, притаманний сім'ї, мали спільні права й обов'язки та багато інших складових, які потребують надзвичайно кропіткої роботи і правової майстерності.

І при цьому немає жодних гарантій, що існування цивільного шлюбу  буде  доведено,  а  відтак  і майно поділено відповідно до закону.

У пригоді парам, які обирають цивільний шлюб, може стати нотаріальний договір про спільне проживання чоловіка та жінки (договір між чоловіком та жінкою, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, та про встановлення режиму власності майна) відповідно до ст. 74 СК України.

По суті, такий договір є аналогічним до шлюбного, але для пар,  які  проживають  у  цивільному шлюбі.

Перевагою такого договору є те, що цивільне подружжя добровільно фіксує старт своїх взаємин та визначає статус майна, яке набуватимуть за час  їх  існування.  Це  про  відповідальне  ставлення один до одного та проходження судових справ поза таким подружжям.

Спільна часткова власність

Поняття спільної часткової власності зрозуміло роз'яснено Верховним Судом у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц.

Верховний Суд навів висновки, що спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує: (а) множинність суб'єктів. Для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок – один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок – два співвласники); (б) єдність об'єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав й обов'язків.

Найпоширенішим варіантом, який трапляється серед подружніх пар, є реєстрація за кожним із подружжя по 1/2 у нерухомому майні та зазначення їх співвласниками в правовстановлюючих документах.

Загалом такий формат відображає зміст права спільної сумісної власності й часток подружжя в ній, але із зафіксованим розміром цих часток документально. В іншому випадку ці частки не виділені та передбачаються відповідно до закону як такі, що є, без необхідності доводити цю обставину.

Особиста приватна власність

Поряд з тим із наведених правил є виключення у вигляді набутого у шлюбі майна, але яке  є власністю виключно одного з подружжя.

До такого  майна  належать подарунки, спадщина,  страхові  виплати за особистим  страхуванням, премії та нагороди, дошлюбне і приватизоване майно, а також інше майно, передбачене ст. 57 СК України.

Важливо розуміти, що навіть за умови, якщо певне майно було набуто у шлюбі, але за рахунок майна, яке перелічено вище, воно автоматично стає особистим майном того з подружжя, хто був власником особистого майна.

Наприклад, дружина отримала у спадщину будинок, який надалі продала та за одержані кошти придбала у шлюбі квартиру. Така квартира автоматично стає її особистим майном та не підлягатиме поділу під час розлучення.

Утім, якщо чоловік у такому випадку звернеться до суду та вимагатиме все ж здійснити поділ такої квартири, дружина матиме доводити, що це майно є її особистим, і надаватиме докази на підтвердження всієї історії виникнення спірного майна.

Зарадити таким судовим процесам може аналогічно шлюбний договір, який в окремому положенні регулюватиме порядок віднесення майна до особистої приватної власності одного з подружжя та забезпечить мирне володіння майном без зайвих витрат на судові провадження.

Варто згадати також те, що приватизоване майно не завжди було особистим відповідно до законодавства. У період із 8 лютого 2011 року по 12 червня 2012 року включно приватизоване майно належало до спільної сумісної власності подружжя, а отже, підлягало рівноцінному поділу.

Практика вирішення спорів щодо розподілу майна

Якщо узагальнити способи поділу майна подружжя, можна умовно виокремити такі з варіантів: 

1. Поділ майна подружжя в рівних частинах із визнанням особистої приватної власності на 1/2 у майні за кожним (наприклад, 1/2 квартири залишається чоловіку, 1/2 – дружині).

 Верховний Суд у своїй постанові від 30 березня 2016 року (справа № 6-2811цс15) стосовно цього зауважив, що коли один із подружжя не вчинив передбачених ч. 5 ст. 71 СК дій, суд визнає ідеальні частки подружжя у цьому майні без його реального поділу.

2. Визнання особистої приватної власності на майно за одним із подружжя та виплата компенсації вартості частки в майні іншому з подружжя (наприклад, 100 % квартири залишається чоловіку, 50% ринкової вартості квартири виплачують дружині).

У контексті вказаного способу захисту прав доцільно переглянути зміст постанови ОП КЦС ВС від 3 жовтня 2018 року у цивільній справі № 127/7029/15-ц, де серед висновків зазначено: поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини 1, 2 ст. 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. 2 ст. 364 Цивільного кодексу України).

3. Визнання особистої приватної власності на майно за одним із подружжя (наприклад, якщо майно є особистою власністю чоловіка, а дружина подала позов про його розподіл як спільної сумісної власності).

Верховний Суд у своїй постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 зауважив, що придбання майна, хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам собою факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

4. Стягнення грошової компенсації за відчуження майна без згоди одного з подружжя (наприклад, чоловік продав автомобіль без згоди дружини та не передав їй її частку в грошових коштах, одержаних від відчуження такого майна).

У цьому контексті варто згадати висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16-ц.

Було зауважено, що в разі коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його  на власний розсуд проти волі іншого з подружжя та не в інтересах сім'ї чи не на  її  потреби  або приховав його, таке майно або його вартість ураховують під час поділу.

5. Інші варіанти поділу, які залежать від обсягу й типів майна, набутих у шлюбі.

Наведені варіанти поділу майна подружжя зустрічаються у судовій практиці як найпоширеніші. Утім ефективніше було б здійснити поділ майна подружжя або шляхом урегулювання існуючих питань у шлюбному договорі, або шляхом укладення договору про поділ майна подружжя.

Такі договори дозволяють розподілити активи між подружжям з урахуванням різних факторів: вкладу кожного з них у бюджет сім'ї, утримання дітей, проживання дітей з одним із них після розлучення, реєстрацію майна на родичів за час шлюбу, внесення частини майна до статутних капіталів підприємств тощо.

У судовому ж порядку ці фактори, звичайно, також можуть бути враховані судом, але процедура поділу майна у судовому порядку однозначно триватиме довше та витратніше в контексті часу й коштів.

Ба більше, якщо сторони у судовому порядку не дійдуть до порозумінь  щодо  формули  поділу майна, суд здійснить його розподіл в ідеальних частинах (по 1/2 за кожним із  подружжя),  що загалом не є рішенням проблеми.

Наостанок

Поділ майна подружжя у судовому порядку – це завжди довготривалий та складний процес збору доказів і доведення своєї позиції у справі. Залежно від того, на що претендує кожен із подружжя та як це узгоджується між собою, тривалість і вартість судового спору може відрізнятися, але явно не витримує жодного порівняння з процедурою укладення шлюбного договору та договору про поділ майна подружжя.

Пам'ятайте, що мирні домовленості завжди залишають у виграші дві сторони, позаяк судовий спір часто має двох, які програли.Ніколи не пізно домовлятися, адже, як свідчить практика, мирові угоди та договори між подружжям можуть укладатися на будь-якій стадії та році судового процесу. Тому задля збереження власних ресурсів доцільно розпочинати поділ майна з переговорів, а не з підготовки позову.

Олена Сібірцева, старша юристка Aga Partners, адвокатка

Багато хто погодиться, що інформація в будь-якій своїй формі є одним із ключових елементів успішного ведення бізнесу. Зокрема, раптовий розвиток інформаційних технологій кинув виклик бізнесу, змусивши його адаптуватися до принципово нових реалій XXI століття.

Саме з огляду на ці фактори не лише глобальні корпорації, а й навіть невеликі стартап-компанії все частіше замислюються над збереженням конфіденційності своїх рішень, планів та й загалом будь-яких своїх дій від уваги ЗМІ та конкурентів,  наскільки це можливо. Звісно, особливу увагу завжди приділяли вирішенню спорів, які можуть заплямувати репутацію компанії, тим самим поставивши під питання її подальші прибутки, а інколи й саме існування.

Однією з принципових відмінностей міжнародного арбітражу від національних судів є конфіденційність. З огляду на наведені вище обставини саме цей принцип став одним з основних факторів, на який представники бізнесу звертають увагу перед тим, як включити арбітражне застереження у свої зовнішньоекономічні контракти.

Правове регулювання конфіденційності в міжнародному арбітражі

Вирішення спорів міжнародним арбітражем має консенсуальну природу, адже здійснюється на основі взаємної згоди сторін таких спорів. Таким чином, під час укладання арбітражного застереження чи арбітражної угоди сторони можуть прямо передбачити власні умови та обсяг конфіденційності, які діятимуть під час розгляду їх спору. Крім того,  питання  конфіденційності можна регулювати арбітражними правилами (для інституційного або ad hoc арбітражу), які обрали сторони. Далі вимоги конфіденційності можуть бути встановлені і в національному законодавстві країни місцезнаходження міжнародного арбітражу.

Перед тим, як перейти до аналізу регулювання принципу конфіденційності в міжнародному арбітражі у світі, варто зазначити про той факт, що в більшості національних законодавств цей принцип залишається неврегульованим до цього часу. В окремих країнах діє так званий implied duty, тобто не передбачений прямо обов'язок сторін дотримуватися конфіденційності в арбітражі, який сформовано судовою практикою у другій половині XX століття. Зокрема, у справах "Dolling- Baker v Merrett" від 1990 року та "Hassneh Insurance Co of Israel & Ors v Steuart J Mew" від 1993 року англійські суди вказали, що зобов'язання про конфіденційність випливає з приватного характеру арбітражу, а також базується на звичаях і діловій практиці. Цим рішенням передувала така сама позиція, яку в 1986 році зайняв французький суд у справі "Aïta v. Ojjeh".

Трохи пізніше цілком протилежну думку стосовно цього питання висловили у 2000 році Верховний суд Швеції у справі "Bulgarian Foreign Trade Bank Ltd v A.I. Trade Finance Inc" та в 1995 році Високий суд Австралії у спорі "Esso Australia Resources Ltd v Plowman". Обґрунтовуючи свою правову позицію, ці суди виходили з відсутності в арбітражному законодавстві їх країн згадки про принцип конфіденційності. Крім того, сторони цих спорів в арбітражних застереженнях не закріпили додаткових умов про конфіденційність. З огляду на це згадані суди дійшли цілком логічного висновку про відсутність обов'язку дотримання конфіденційності в арбітражі в тих випадках, коли його прямо ніде не закріплено. На нашу думку, саме ці рішення поклали початок для дискусії щодо доцільності закріплення принципу конфіденційності в арбітражі.

Варто зазначити, що ані Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж від 1985 року, ані Конвенція ООН про визнання та приведення до виконання іноземних арбітражних рішень від 1958 року не встановлюють жодних вимог до конфіденційності арбітражного процесу чи окремих його елементів. Щодо національних законодавств, зокрема й України, то в більшості з них також відсутні згадки про конфіденційність в арбітражному процесі. Одні з небагатьох юрисдикцій, які в цьому плані є на крок попереду, – це юрисдикції Нової Зеландії та Гонконгу. Зокрема, Закон "Про Арбітраж" Нової Зеландії прямо встановлює у статтях 14А та 14B, що арбітражні розгляди потрібно проводити в закритому режимі з поширенням на них конфіденційності. Попри це, відповідно до статті 14F цього Закону будь-який судовий розгляд, пов'язаний з арбітражним провадженням, зазвичай має бути відкритим і на нього конфіденційність не поширюється.

Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" не містить норм про конфіденційність арбітражного розгляду. Натомість це питання врегульовано Регламентом  Міжнародного комерційного арбітражного суду (МКАС) при ТПП України, у статті 68 якого закріплено: "Якщо сторони не домовилися про інше, розгляд справ та інша пов'язана з ними діяльність МКАС є конфіденційною. Якщо сторони не домовилися про інше, склад Арбітражного суду та сторони повинні зберігати конфіденційність будь-якого документа, поданого стороною або особою, яка не є стороною арбітражного розгляду, і недоступного у відкритих джерелах".

Аналогічні за змістом положення містяться в правилах багатьох  міжнародних  арбітражних інституцій, наприклад, у статті 44 Швейцарських правил міжнародного арбітражу та у статті  30 Правил Лондонського міжнародного третейського суду. Своєю чергою, більш загальне визначення обсягу конфіденційності встановив Арбітражний регламент Арбітражного інституту при Стокгольмській торгово-промисловій палаті, який у статті 3 містить обов'язок збереження конфіденційності "арбітражного розгляду та арбітражного рішення".

Обсяг конфіденційності

Загалом обсяг інформації та коло осіб, на яких поширюється принцип конфіденційності в арбітражі, певною мірою є схожим у всіх юрисдикціях. Для прикладу, у додатку до Правил арбітражу Міжнародного арбітражного суду ICC визначено таке:

1) засідання суду є відкритими лише для його членів та секретаріату;

2) документи, подані до суду або складені ним чи секретаріатом під час провадження у суді, повідомляються лише членам суду, секретаріату та особам, уповноваженим головою суду бути присутніми на засіданнях суду;

3) дозвіл на ознайомлення не надається, якщо допущена особа не взяла на себе зобов'язання поважати конфіденційний характер наданих документів.

Іншим прикладом є стаття 30 правил Лондонського міжнародного третейського суду та стаття 39 Арбітражного регламенту Сінгапурського міжнародного арбітражного центру, які вимагають дотримання такого самого зобов'язання конфіденційності від усіх без винятку залучених до провадження осіб – уповноважених представників, свідків, експертів, секретарів,  перекладачів тощо. Водночас Швейцарські правила міжнародного арбітражу встановлюють, що обов'язок конфіденційності поширюється лише на сторін, експертів, секретарів, арбітрів та членів ради директорів Швейцарського арбітражного центру.

Не є винятком і Регламент МКАС при ТПП України, який згідно зі статтею 68 поширює дію принципу конфіденційності на арбітрів, сторін, доповідачів, експертів та працівників Торгово-промислової палати України.

Варто згадати, що в усіх юрисдикціях конфіденційністю  захищені  обговорення  та  наради трибуналу.

Водночас деякі міжнародні арбітражні інституції закріплюють порівняно більш вузьке коло осіб, на яких поширюється обов'язок  конфіденційності. Для  прикладу, Кодекс  практики для  арбітрів Федерації асоціацій торгівлі олійними культурами, насінням і жирами встановлює: "Справи є конфіденційними як між сторонами, так і між трибуналами та арбітрами, і арбітри не повинні обговорювати або розголошувати інформацію про свої справи в цілому або про конкретні справи".

Дозволені винятки порушення конфіденційності арбітражу

Що стосується винятків, то залежно від країни місця проведення арбітражу  вони  можуть змінюватися, але за своєю суттю залишаються схожими. Загалом серед ситуацій, у яких можна відійти від обов'язку дотримання конфіденційності міжнародного арбітражу, англійський суд у справі "Ali Shipping Corporation v Shipyard Trogir" від 1998 року навів такі випадки:

1) надання згоди стороною, яка надавала конфіденційну інформацію арбітражу;

2) рішення суду, яке прямо зобов'язує оприлюднити документи, отримані в процесі арбітражу, для цілей подальшого судового розгляду;

3) дозвіл арбітражу;

4) розкриття інформації в тому обсязі, у якому це є розумно необхідним для захисту законних інтересів сторони арбітражного розгляду;

5) коли "суспільний інтерес" вимагає розкриття інформації.

Натомість в Україні винятки до принципу конфіденційності передбачено в статті 21 Закону України "Про інформацію", згідно з якою до конфіденційної не може бути віднесено таку інформацію: 

1) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації;

3) про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення;

4) про факти порушення прав і свобод людини;

5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;

6)інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України.

Окремо, згадана стаття 21 Закону встановлює заборону на конфіденційність відомостей, які стосуються діяльності державних та комунальних унітарних підприємств, господарських товариств, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі або територіальній громаді, а також господарських товариств, 50 і більше відсотків акцій (часток) яких належать господарському товариству, частка держави або територіальної громади в якому становить 100 відсотків і які підлягають обов'язковому оприлюдненню відповідно до закону.

Доведення порушення конфіденційності

У цілому ж питання дотримання принципу конфіденційності в арбітражі не відрізняється від його дотримання в інших видах правовідносин. Зокрема, в Україні, як і загалом у практиці інших країн, під час обґрунтування скарг чи позовів про порушення конфіденційності недостатньо довести лише наявність такого обов'язку у відповідача. Сторона, конфіденційність якої було порушено, для стягнення збитків  повинна  також продемонструвати,  що  (1)  розкрита інформація  була конфіденційною, (2) згода потерпілого на розкриття була відсутня, (3)  порушенням  було спричинено збитки в конкретному розмірі, а що більш важливо, (4) між порушенням та завданими збитками наявний причинно-наслідковий зв'язок. Зважаючи на складність і специфіку доведення всіх зазначених елементів у діях порушника, стає зрозумілим, що відшкодування збитків за порушення конфіденційності, а тим більше їх оцінка є геть не простим завданням.

Загалом практика укладення угод про конфіденційність (що не пов'язана  з  арбітражними процесами) демонструє, що сторони все частіше передбачають конкретні запобіжні заходи в разі порушення конфіденційності.  Прикладом таких  заходів може  бути прямо  закріплений в  договорі розмір штрафу, який підлягатиме сплаті іншою стороною, якщо недотримано встановлених умов конфіденційності.

Оскільки в арбітражних регламентах і правилах окремо не акцентовано увагу на відповідальності за порушення конфіденційності, то можливим є пряме визначення сторонами санкцій за недотримання таких умов в арбітражних угодах та/або арбітражних застереженнях. Особливо актуальною така норма є для представників бізнесу, для яких конфіденційність інформації є наріжним каменем їх комерційної діяльності.

ВИСНОВОК:

Як можна побачити, принцип конфіденційності є одним з основних принципів міжнародного арбітражу. Разом із тим у різних державах існують різні підходи до джерел походження обов'язку конфіденційності, що обов'язково потрібно брати до уваги під час укладення арбітражної угоди/ застереження та вибору країни місцезнаходження арбітражу. Крім того, неоднаковим є й суб'єктний обсяг обов'язку конфіденційності, який передбачено окремо кожними правилами міжнародних арбітражних інституцій.

Загалом, сьогодні міжнародні арбітражні інституції, усвідомлюючи свої об'єктивні переваги над національними судами, а також конкуренцію з іншими інституціями, більш конкретно й чітко врегульовують питання конфіденційності. Водночас на  рівні  національних  правових  систем ситуація є іншою. Незважаючи на окремі судові рішення, на законодавчому рівні більшість країн світу не поспішають остаточно закріпити принцип конфіденційності в міжнародному арбітражі.

У будь-якому разі актуальним залишається питання притягнення до відповідальності осіб, винних у розголошенні конфіденційної інформації, зокрема встановлення розміру завданих цим  збитків. Саме з огляду на це задля забезпечення належного виконання зобов'язань щодо конфіденційності слід розглядати  варіант унесення  відповідних положень  у текст  арбітражної угоди/застереження між сторонами.

- Вітаємо! Поговорімо про те, як війна вплинула на юридичну сферу. Настіль­ки змінилися тенденції у сімейному, на­ціональному та міжнародному праві за ці 14 місяців?

- Олена: Вітаю! Війна зачепила усі можливі кордони – фізичні та ментальні. Не зважаю­чи на те, що всі бачили у новинах статистику буму реєстрації шлюбів, на превеликий жаль статистика сімейних адвокатів свідчить про інший бік. За час війни багато сімей розірва­ли стосунки.

- Олександр: Мільйони наших співгромадян виїхали за кордон. Прагнучи до повноцінного членства у сім’ї ЄС, наше законодавство все більше відповідає європейським стандартам. Своєю чергою, на рівні адвокатської спільно­ти ми активно здійснюємо діяльність в Асо­ціації правників України, де разом з Оленою та іншими колегами розбудовуємо комітет з сімейного, цивільного та спадкового права.

- Які нові закони та правила з’явилися в Україні після 24.02.2022, про які варто знати кожному?

- Олена: Із нововведень, які діють і нині, є оновлена процедура реєстрації шлюбу, яка передбачає можливість одружитися без присутності обох наречених, в тому числі за допомогою системи відеозв’язку Zoom. Також законодавство щодо виїзду неповнолітніх за кордон без згоди іншого із батьків.

- Війна принесла вкрай болісні наслід­ки для багатьох сімей. Яку допомогу мо­же надати Ваша команда адвокатів для українських родин?

- Олена: Наша команда спеціалізується на питаннях національного та міжнародного сі­мейного та спадкового права. Ключовими запитами є питання укладення та розірван­ня шлюбу, опіки над дітьми та їх утримання, укладення шлюбних договорів та інших угод, направлених на врегулювання питань сім’ї.

- Олександр: Нерідко в закордонних судо­вих спорах виникає необхідність тлумачен­ня тих чи інших відносин саме з точки зору українського права. Наша команда має чи­малий досвід участі в розгляді іноземних су­дових справ за участі українських громадян за кордоном.

Крім цього, ми допомагаємо нашим клієн­там розв’язувати їхні юридичні питання в Україні, тоді як вони перебувають за кор­доном і не можуть повернутися за тих чи інших причин.

- Як Вам та Вашим колегам вдалося при­стосуватися до нових реалій? Чи довелося призупиняти практику на початку війни?

- Олена: Наша команда не зупиняла роботи, тому що запити щодо захисту прав набули но­вого відтінку у світлі війни. У перші дні сім’ї масово виїздили за кордон, що мало наслідком іноді втрату чи полишення особистих докумен­тів. Непоодинокими були випадки, коли прямо на кордоні виявлялося, що відсутнє свідоцтво про народження дитини, або зникли паспортні документи.

- Олександр: Практика залишилася пра­цювати у довоєнному форматі, тільки з ура­хуванням воєнного стану зросла кількість запитів, пов’язаних із припиненням шлюбів багатьох українців та виникненням побою­вань, що шлюб може бути припинено через тривале проживання у різних реаліях сього­дення.

- Олена: Насамкінець, практика спадко­вого права набула нового значення, що об’єктивно пояснюється кількістю знищених життів українців. Особливо актуальними ста­ли питання спадкового планування, яке пе­редбачає формування орієнтирів щодо долі майна ще за життя спадкодавця з метою уникнення спорів між спадкоємцями, різними сім’ями, які могли бути через кілька шлюбів одного і того самого спадкодавця та бізнес- партнерами.

- Чомусь, коли у суспільстві виникає по­треба у зверненні до адвоката, одразу ви­никають негативні асоціації. Олено, як га­даєте, чому?

- Олена: Один із міфів, які я розвінчую кож­ного дня, це те, що сімейний адвокат – не обов’язково про розлучення. Насправді сімей­ний адвокат – це радник з багатьох питань. Я захоплююся своєю професією та щодня від­криваю у ній нові грані, з чим радо ділюся на своїх сторінках у соціальних мережах. Точно знаю, що моєю місією є формування право­вої культури серед громадян та підвищення їх правової грамотності.

Олена Сібірцева та Олександр Губін, старші юристи AGA Partners
(ексклюзивно для "Millenium Club")

Посилання на джерело

Торгівля в умовах воєнного стану

Щойно 24 лютого 2022 року розпочалося російське вторгнення в Україну, всі морські порти були повністю заблоковані російським флотом. Блокада стала серйозним ударом по українському експорту, оскільки приблизно 96% товарів транспортувалося з України морським шляхом. Це викликало дефіцит зерна на світовому ринку і призвело до значного стрибка цін на сировинні товари.

У зв’язку з тяжкими наслідками блокади українських морських портів у квітні 2022 року Організація Об’єднаних Націй закликала лідерів України та росії домовитися про відновлення українського експорту. Після декількох раундів напружених переговорів Генеральний секретар ООН оголосив про досягнення компромісу між сторонами — було погоджено відновлення експорту українського зерна з трьох глибоководних морських портів — Одеси, Чорноморська та Південного («українські порти»).

З цією метою 22 липня 2022 року Україна, росія, Туреччина та Організація Об’єднаних Націй підписали документ під назвою «Ініціатива щодо безпечного транспортування зерна та продуктів харчування з українських портів» («зернова угода»).

У межах «зернової угоди» з серпня 2022 року до червня 2023 року було забезпечено експорт вже близько 30 млн т українського зерна.

Особливості механізму дії «зернової угоди»

«Зернова угода» відкрила нові можливості для імпортерів зерна, оскільки тепер вони матимуть можливість закуповувати українські товари за нижчими цінами. Водночас вона накладає додаткові вимоги на сторони, які беруть участь у постачанні товарів з українських портів, що робить експорт у межах угоди більш складним порівняно зі звичайним способом закупівлі товарів у Чорноморському регіоні.

Основна увага в «зерновій угоді» зосереджена на безпеці перевезень з українських портів. Сторони встановили низку вимог, які повинні виконувати росія та Україна, а також судновласники й оператори суден, які беруть участь у поставках у межах «зернової угоди». Зокрема, безпечний прохід суден забезпечується такими зобов'язаннями.

• Безпека перевезень. І Україна, і росія зобов'язані гарантувати безпечні умови для всіх суден, що здійснюють експорт товарів з України. рф погодилася не здійснювати атаки на такі судна, а Україна — забезпечувати їхній безпечний прохід через свої територіальні води.

• Морський коридор. Україна спільно з Туреччиною розробила безпечний морський коридор до українських портів, який було погоджено всіма сторонами угоди. Судна, що перевозять товари в межах «зернової угоди», повинні строго слідувати розробленому маршруту.

• Буферна зона. Судна, що експортують українське зерно через Чорне море, захищені буферною зоною в 10 морських миль, що охоплює маршрут від Туреччини до територіальних морів України. Це означає, що жодній військовій техніці не дозволяється наближатися до суден, які прямують цим маршрутом. Після входу в територіальні моря України судна продовжують перебувати під захистом українських військових.

• Інструкції для судновласників. Судна також повинні слідувати інструкціям, розробленим Спільним координаційним центром. Вони містять експлуатаційні правила для операторів суден і судновласників, а також встановлюють додаткові вимоги безпеки для суден та їх маршруту.

Спільний координаційний центр публікує на вебсайті Організації Об’єднаних Націй усю інформацію про поставки, що здійснюються в межах «зернової угоди». Він повідомляє про результати огляду суден, тип товару, що перевозиться на їхньому борту, кількість товару і деталі маршруту суден.

Строк дії «зернової угоди» становить 120 днів і може автоматично продовжуватися на той самий строк, якщо жодна зі сторін не повідомить про намір припинення дії цієї ініціативи або її зміну.

Як наразі працює «зернова угода»?

Станом на сьогодні «зернову угоду» було продовжено до 18 липня 2023 року. Проте вже кілька місяців поспіль росія створює перешкоди для нормального функціонування «зернового коридору» шляхом саботажу інспекцій, здійснення обмеженої реєстрації вхідного флоту та блокування портів.

• Російська сторона здійснює вибір суден для інспекції на власний розсуд. Як повідомляло Мінінфраструктури, 4 червня було зареєстровано лише два вхідних судна, які були заявлені до участі в «зерновій угоді» в той самий день. Водночас 56 суден продовжують очікувати на вхід в українські порти у територіальних водах Туреччини. Такі дії росії суперечать прийнятим правилам інспектування суден, оскільки першочергово перевірку проходять ті судна, які найдовше знаходяться в очікуванні.

• Інспекційний план не виконується. На цей момент передбачається близько дев’яти інспекцій (три — на вхід, шість — на вихід), але зазвичай росіяни виконують не більш ніж половину з погодженого плану.

• росія понад місяць продовжує блокування суден до порту Південний. Так, із трьох українських портів, передбачених «зерновою угодою» наразі фактично функціонують лише два.

Окрім цього, рф вдається до маніпуляцій і погроз щодо відмови від чергового продовження «зернової угоди». Отже, на сьогодні є серйозні проблеми з функціонуванням «зернових коридорів», що призводить до зменшення обсягу українського експорту та ставить під загрозу продовольчу стабільність у світі.

Додаткові положення контрактів допомагають мінімізувати ризики

Зважаючи на додаткові ризики, які пов’язані з договорами на постачання у межах роботи «зернової угоди», учасники ринку почали активно адаптовувати договори до її особливостей. Зокрема, ефективними контрактними механізмами можуть бути такі положення:

1. Неможливість інспекції. Якщо номіноване судно не пройде інспекцію, виконання договору буде поставлено під ризик. Тому рекомендується передбачити у договорі наслідки непроходження судном інспекції, наприклад — право продавця на заміну судна та/або розірвання договору.

2. Затримки інспекції, пошкодження/затримання суден. Інспекції та транзит морським коридором у поєднанні з військовими діями на Півдні України можуть призвести до затримок у поставці товару. В таких умовах доцільно: (а) обумовити наслідки затримки відвантаження товару та (б) спеціальне положення щодо припинення дії «зернового коридору» або істотної зміни його функціонування. Це надасть вам простір для маневру в разі, якщо ситуація з інспекціями суден погіршиться.

3. Перехід ризиків. Оскільки основні проблеми пов’язані з транзитом судна через територіальні води України, ефективним договірним інструментом може стати зміна типового розподілу ризиків, відповідно до якого ризик переходить під час завантаження товару на борт судна. Сторони можуть передбачити у своїх контрактах, що ризики переходять після того, як судно покине територіальні води України та страховий поліс почне покривати військові ризики. Таке застереження може допомогти експортерам переконати контрагентів придбати українські товари.

4. Положення про військові ризики. Іншим договірним механізмом, який може бути корисним у цій ситуації, є застереження про воєнні ризики, що покриватиме події, пов’язані з транзитом судна через морський коридор і його заходом в українські порти.

Важливо зазначити, що конкретні правові механізми мають бути розроблені з урахуванням способу ведення бізнесу (наприклад, положення про поставку на умовах FOB і CIF можуть відрізнятися). У будь-якому разі зазначені вище положення мають бути узгоджені з іншими умовами договору, щоб не виникало суперечностей.

Нові виклики зумовлюють і перегляд договорів!

Попри додаткові ризики поставки в межах «зернової угоди», комплексний аналіз договору і доповнення його пунктами, що враховують вказані вище проблеми, дасть змогу звести до мінімуму ризики в такій угоді. Тому для всіх експортерів українського зерна вкрай важливо адаптувати свої договори до особливостей «зернової угоди».

Павло Лебедєв, старший юрист AGA Partners
Маргарита Каліновська, юристка AGA Partners

Посилання на джерело

Питання поділу майна подружжя залишається у топі спорів, які виникають із сімейних правовідносин. При цьому з кожним роком у світі з'являються нові види капіталу, які вимагають адаптації існуючої судової практики та чинного законодавства до умов сьогодення.

Якщо ще років десять назад складнощі при поділі майна подружжя виникали при побудові стратегії щодо поділу корпоративних прав подружжя, то наразі у судових спорах про поділ майна подружжя фігурують криптовалюта, предмети мистецтва та комп'ютерні програми.

У кожній конкретній справі алгоритм захисту має свої особливості та залежить передусім від очікувань клієнта та його побажань у частині поділу майна. Не на останньому місці також перебуває і позиція іншої сторони у спорі та її процесуальні дії.

Разом з тим, можна виділити наступні ключові аспекти, без яких поділ майна подружжя не відбувається як того вимагає закон та усталена судова практика.

Обсяг майна подружжя

При першому доторку до справи важливо з'ясувати, яке майно було набуто дружиною та чоловіком за час перебування у шлюбі.

У п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 27.12.2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (надалі - Постанова Пленуму Верховного Суду України № 11 від 27.12.2007 р.) зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Вказана Постанова діє і на сьогоднішній день, а тому ділити майно частинами не зовсім корректно, хоча і не заборонено законом.

З цього приводу Верховний Суд нещодавно зробив висновок про те, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема, й неподільне.

При цьому Верховним Судом було зазначено, що це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (Постанова КЦС ВС від 8 травня 2023 року № 753/1902/21 (61-12953св22).

Такий підхід є виправданим, оскільки дозволяє об'єктивно оцінити, чи рівноцінним є заявлений позивачем варіант поділу спільного майна подружжя, чи є передумови для відступлення від рівності часток подружжя та яким чином, а також чи є узгодженість між первісною та зустрічною позовною заявою у справі (яка зазвичай має місце).

До майна, яке зустрічається у спорах, належать: класично нерухоме майно та майнові права на об'єкти незавершеного будівництва, транспортні засоби, грошові кошти на банківських рахунках та інше майно, що залежить від конкретної ситуації.

Додатково у справах про поділ майна подружжя можуть фігурувати корпоративні права у частині внеску до статутного капіталу підприємства, доходи від здійснення підприємницької діяльності, дивіденди, вартість внесеного до статутного капіталу нерухомого майна (у грошовому виразі).

Якщо мова йде про фізичну особу - підприємця, поділу підлягатимуть доходи такого підприємця у чистому вигляді (тобто після сплати усіх податків і зборів, платежів на ведення самої діяльності).

Із нетипових об'єктів, які зустрічаються, є об'єкти інтелектуальної власності (комп'ютерні програми, торговельні марки, предмети мистецтва, тощо), криптовалюта та боргові зобов'язання подружжя.

Боргові зобов'язання подружжя є водночас і частим предметом спору між подружжям, і поодиноким. Звичним є поділ боргових зобов'язань подружжя, які виникли у зв'язку із придбанням іншого майна, яке ділиться (наприклад іпотечне майно та кредитні кошти під нього). У той час як поділ боргів, взятих на себе одним із подружжя, на підставі розписки, як правило, фігурує виключно з метою тиску одного з подружжя на іншого, або взагалі є штучно створеним.

Формування переліку майна, яке підлягає поділу, є вкрай важливим для формування стратегії захисту, оскільки дозволяє прорахувати різні варіації розвитку подій у ході судового провадження.

Як правило, клієнт на початку підготовки до судового спору уже точно знає, яке майно він хотів би отримати у результаті поділу. Втім, важливо зазначити саме все майно подружжя, оскільки ніколи заздалегідь не відомо, що може вказати опонент у зустрічній позовній заяві та чи не вплине зазначення усього обсягу майна у позові на зміну курсу справи - від суду до мирного врегулювання.

В окремих випадках, для одного із подружжя може бути неочевидним, що деякі види майна взагалі підлягають поділу (наприклад, борги).

Приклад конкретної справи, яку я супроводжувала: позивачка подала позов про поділ квартири та боргових зобов'язань за кредитним договором, кошти за якими були витрачені на придбання квартири.

В той же час мій клієнт повідомив, що окрім вказаного майна подружжя, яке попередньо проживало у цивільному шлюбі, придбало ще будинок та дві земельні ділянки, автомобіль та ряд вартісного рухомого майна, які були заявлені нами до поділу у зустрічній позовній заяві.

Обсяг майна за зустрічним позовом вплинув на результат розгляду справи, оскільки суд критично поставився до того, що позивачка приховала ряд важливих обставин справи, а заявлений нею обсяг майна та форма його поділу явно не відповідали ані інтересам відповідача, ані принципу рівності сторін.

Іноді у позовній заяві звичайно не фігурує усе майно, яке було набуто за час шлюбу та існує на момент виникнення спору. Тому можуть бути різні передумови, починаючи від існуючих домовленостей щодо поділу частини майна у позасудовому порядку, або залишення його у спільній сумісній власності подружжя, або навіть зловживання процесуальними правами.

Втім, важливо, щоб повний перелік майна, яке підлягає поділу, не приховувалося від адвоката, оскільки тільки за наявності повної картини у справі можна вибудувати успішну стратегію у справі та коригувати її у відповідь на дії опонента.

Режими власності майна

На початку підготовки стратегії у справі вкрай важливо також перевірити режим власності майна подружжя. Варто чітко впевнитися, що підготовлений перелік майна є саме спільною сумісною власністю подружжя та дійсно підлягає поділу.

Для того, щоб правильно здійснити аналіз існуючого майна, варто звернутися до правової позиції, висловленої Верховним Судом у постанові від 25 листопада 2015 року у цивільній справі № 6-2333цс15. Саме у ній викристалізовано три критерії, які дозволяють правильно застосувати презумпцію спільності майна подружжя та виключити його належність до особистої приватної власності одного із подружжя.

До цих критеріїв належать: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте; мета придбання майна.

Якщо спірне майно було набуто у період шлюбу за спільні кошти подружжя та в інтересах сім'ї, таке майно є спільною сумісної власністю подружжя та підлягає поділу на засадах рівності часток подружжя.

Пропуск кожного об'єкта, який було набуто у шлюбі, через цей трирівневий фільтр дозволяє надати правильну оцінку обставинам справи та сформувати чіткий алгоритм захисту для конкретної ситуації.

Це важливо, позаяк непоодинокими є випадки, коли частина майна є особистою приватною власністю, або було сформовано за рахунок такого майна, що категорично змінює вектор стратегії.

Нагадаємо, що до особистої приватної власності подружжя належить: майно, набуте до шлюбу; подарунки; спадщина; майно, набуте за особисті кошти; приватизоване нерухоме майно; речі індивідуального користування; премії та нагороди за особисті заслуги; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі; кошти, одержані як відшкодування моральної шкоди; страхові суми.

Важливість розуміння режиму власності майна на практиці може бути розглянуте на такому прикладі. Дружина при формуванні переліку майна, яке підлягає поділу, зазначила квартиру, придбану у шлюбі та зареєстровану на чоловіка.

При детальному аналізі виявилося, що вона була придбана хоча і у шлюбі, але за рахунок коштів, одержаних дружиною внаслідок спадкування майна після смерті її батька.

У цій конкретній ситуації вказана квартира є особистою приватною власністю дружини, що потребує доведення у суді та формулювання позовних вимог щодо неї про визнання цього майна особистою приватною власністю, а не поділу як спільної сумісної власності подружжя.

І таких прикладів у практиці безліч та не всі вони настільки лінійні. Непоодинокими є випадки, коли до того, як сформувалося майно, було проведено ряд транзакцій, які містили ознаки і особистої приватної власності, і спільної сумісної власності. В окремих випадках є необхідність визначати навіть відсотки спільної сумісної власності та особистого майна у одному і тому ж самому об'єкті.

Не спрощують цю частину аналізу і зміни у законодавстві, які існували протягом того періоду, коли формувалася маса майна подружжя.

Так, наприклад, приватизоване майно є особистою приватною власністю особи, на яку таке майно зареєстровано. Але так було не завжди.

Наприклад, лише у період з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно, приватизоване майно вважається спільною сумісною власністю подружжя, що відповідає діючому на той час законодавству (постанова КЦС ВС від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17; постанова КЦС ВС від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12-ц).

До спільної сумісної власності, в свою чергу, належить наступне майно: будь-яке майно, за винятком виключеного із цивільної обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя; гроші, інше майно, одержані за договорами, укладеними в інтересах сім'ї; речі для професійних занять, придбані за час шлюбу для одного з подружжя; особисте майно одного із подружжя, яке збільшилося у вартості за час перебування у шлюбі; дохід від майна, належному одному із подружжя.

Виходячи із переліку майна подружжя та правильно встановленого режиму власності можна переходити до подальшої роботи у підготовці справи до суду, якщо сторони не готові на цьому етапі врегулювати спір у позасудовому порядку.

На цьому етапі важливо, виходячи із практичного досвіду, сформувати пропозицію про поділ майна подружжя, шляхом укладення відповідного договору, оскільки уже стає зрозумілим ймовірний результат розгляду справи у суді.

Непоодинокими є випадки, коли подружжя на початку процедури поділу майна категорично налаштовані на судовий процес та не бачать шляхів до врегулювання питання миром.

Втім, об'єктивна оцінка ризиків, які можуть настати у ході розгляду справи у суді, тривалості процедури судового розгляду з урахуванням потенційного оскарження у судах апеляційної та касаційної інстанції, розмір витрат на правову допомогу у судовому процесі можуть посприяти переговорному процесу та врегулювання майнових питань подружжя мирним шляхом.

В умовах воєнного стану мирне врегулювання спору є надзвичайно актуальним, оскільки за період судового спору рухоме та нерухоме майно взагалі може бути знищено у ході бойових дій.

Із мого особистого досвіду можу сказати, що судовий спір про поділ майна подружжя є крайньою мірою поділу майна подружжя, оскільки будь-яке мирне врегулювання може задовольнити набагато більше інтересів кожного із подружжя, аніж судовий спір. Це пов'язано з тим, що свобода договору дозволяє сформувати такі положення подружніх домовленостей, які є максимально гнучкими. Натомість, судовий процес йде у межах позовних вимог, які можна змінити виключно на стадії підготовчого засідання, а також релевантної судової практики, яка не завжди відповідає очікуванням одного з подружжя.

Підсудність

Якщо після завершення підготовчих дій до поділу майна домовитися мирним шляхом не вдалося, питання передається на розгляд суду.

Питання поділу спільного майна подружжя вирішується судом за місцезнаходженням найбільшої частини майна подружжя, виходячи з його вартості.

Умовно, якщо десять об'єктів нерухомого майна вартують мільйон доларів США та знаходяться в Голосіївському районному суді м. Києва, а один об'єкт вартує десять мільйонів та знаходиться в Печерському - справа буде підсудна Печерському районному суду м. Києва.

І разом з тим, якщо частина нерухомого майна знаходиться за кордоном, слід пам'ятати про те, що підсудність таких справ автоматично переміщається у країну місцезнаходження майна (постанови Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 2-954/2004 (провадження № 61-19125св18), від 18 лютого 2019 року у справі № 596/820/17 (провадження № 61-32590св18).

Вартість майна

Коли ми формуємо доказову базу у справі про поділ майна подружжя, одним із важливих аспектів є вартість майна. Вона впливає на ціну позову, яка є обов'язковою складовою позову; підсудність справи та можливість визначити дотримання рівності часток при поділі спільного майна подружжя.

Для того, щоб визначити вартість майна подружжя, необхідно звернутися до суб'єкта оціночної діяльності та замовити звіт про оцінку майна. До речі, витрати на оцінку можна включити у перелік судових витрат для відшкодування з іншої сторони.

Відповідно до висновків, викладених у постанові ВС від 3 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, вартість майна, що підлягає поділу між подружжям, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи в суді.

Аналогічні висновки викладені у постановах ВС від 18 квітня 2018 року у справі № 180/254/15-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 761/17775/15-ц, від 9 січня 2019 року у справі № 643/4589/15-ц.

В свою чергу, відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» № 2658-ІІІ від 12 липня 2001 року (далі - Закон) проведення незалежної оцінки майна є обов'язковим у випадках … під час вирішення спорів та в інших випадках, визначених законодавством або за згодою сторін.

Також, відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб'єкта оціночної діяльності.

З огляду на зазначене, законом, а також релевантною практикою Верховного Суду наголошено на порядку та формі визначення вартості майна під час розгляду судових спорів.

У моїй практиці зустрічалися випадки, коли на підтвердження вартості майна сторона надавала відомості із відкритих джерел (веб-ресурси купівлі-продажу транспортних засобів та нерухомого майна) у вигляді роздруківок із офіційних веб-сайтів. Втім, така форма доказів не є прийнятною.

Позовні вимоги

Насамкінець, надважливу роль відіграє обраний спосіб захисту прав, який відображається у позовних вимогах.

Класичними способами захисту є:

(1) визнання часток подружжя при поділі спільної сумісної власності (по 1/2 за кожним із подружжя, виходячи із рівності часток подружжя);

(2) визнання часток подружжя при поділі спільної сумісної власності (із відступленням від рівності часток подружжя);

(3) визнання права особистої приватної власності на певне майно за одним із подружжя без грошової компенсації іншому із подружжя;

(4) визнання права особистої приватної власності на певне майно за одним із подружжя з грошовою компенсацією іншому із подружжя.

Залежно від обставин справи позовні вимоги можуть включати також визнання факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, якщо сторони придбали частину майна за період проживання у цивільному шлюбі.

Якщо ми говоримо про поділ майна в ідеальних частках між подружжям (по 1/2 частці за кожним), необхідно розуміти, що це початок нового спору. Якщо суд при прийнятті рішення здійснив поділ майна подружжя по 1/2 за кожним, це не означає, що 1/2 квартири, наприклад, можна відчужити або виділити для користування.

Для того, щоб почати користуватися 1/2 часткою у нерухомості для проживання, зокрема, необхідно додатково ініціювати спір про встановлення порядку користування житловим приміщенням.

Такий поділ майна застосовний до грошових коштів, акцій, цінних паперів, де можна безперешкодно отримати у натурі виділену частку.

Поділ майна із відступленням від рівності часток подружжя може мати місце, якщо наприклад на утриманні одного із подружжя перебуває спільна дитина, а інший із батьків не здійснює її утримання та має значну заборгованість за аліментами. В такому випадку суд може відступити від рівності часток подружжя та присудити тому із них, з яким проживає дитина, більшу частку, ніж 1/2.

Приклади подібного вирішення спору містяться у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 456/828/17 (провадження № 61-252св17), у постанові Верховного Суду від 16 грудня 2019 року у справі № 308/4390/18 (провадження № 61-7230св19).

Для таких об'єктів, як нерухоме та рухоме майно (наприклад, квартири та автомобілі), доцільно визнавати право особистої приватної власності на майно за одним із подружжя із сплатою грошової компенсації за його частку іншому. Вказаний поділ уможливить безперешкодне користування майном для того із подружжя, за яким таке майно залишається.

Втім, треба мати на увазі, що присудження грошової компенсації одному із подружжя можливе виключно за його згоди, а не в примусовому порядку.

Питання грошової компенсації може мати місце також у випадку, якщо один із подружжя відчужив майно без згоди іншого. Така ситуація часто зустрічається, коли один із подружжя відчужив транспортний засіб не за нотаріально посвідченим договором, а за іншою формою правочину. У таких випадках Верховний Суд неодноразово вказував на те, що правильним способом захисту прав є саме стягнення грошової компенсації вартості частки одного з подружжя, а не визнання недійсним договору, на підставі якого таке майно було відчужено (для прикладу, постанова ВС від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16-ц, провадження № 61-19420св18).

Замість висновків

Звичайно, запропонований чек-лист у справах про поділ майна подружжя є базовим та орієнтований на спори, які найчастіше зустрічаються у практиці. Кожен об'єкт спільної сумісної власності подружжя потребує окремого чек-листа, оскільки стратегія захисту має бути багатогранною та гнучкою задля дієвого реагування на зустрічні дії опонентів у справі.

Втім, основа будь-якого спору не обходиться без наведених вище орієнтирів.

Олена Сібірцева, старша юристка, адвокатка AGA Partners (ексклюзивно для «ЮРЛІГА»)

Посилання на джерело

Починаючи з моменту початку повномасштабного вторгнення на територію нашої країни, національні суди практично не припиняли свою роботу та продовжували розглядати справи. Верховний Суд не є виключенням і невпинно переглядав справи за касаційними скаргами, створюючи при цьому судову практику, яка одразу ставала орієнтиром для судів нижчих інстанцій.

Для підготовки цього огляду були використані різноманітні огляди судової практики ВС, які він власне публікує час від часу на своєму сайті та у різноманітних соціальних мережах, зокрема на своєму офіційному каналі в Telegram.

З тим, щоб охопити досить широкий спектр питань, у цій статті не буде надаватися детальний аналіз тієї чи іншої постанови ВС, а лише короткий правовий висновок, який надає аудиторії змогу самій визначитися, чи цікавить її така постанова чи ні (такий самий підхід наразі використовує і сам Верховний Суд, публікуючи огляди своєї судової практики).

Аліменти та додаткові витрати

Надання послуг із організації вступу до вищих навчальних закладів для здобуття професійної освіти, щодо підготовки документів для поїздки на навчання до навчального закладу за кордоном, вступ до навчального закладу за кордоном та консультації з цих питань є особливими обставинами, щодо яких передбачено стягнення додаткових витрат з батьків на утримання дитини відповідно до положень статті 185 СК України.

З текстом постанови Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 640/15771/19 можна ознайомитися за посиланням.

Відшкодування одним із батьків половини вартості ремонту технічних пристроїв, половини вартості витрат на лікування, відвідування секцій та позашкільних закладів не є додатковими витратами у розумінні вимог Сімейного кодексу України та охоплюються розміром аліментів, що стягуються з нього на утримання дитини на користь іншого з батьків.

З текстом постанови Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 545/3115/19 можна ознайомитися за посиланням.

При здійсненні часткових платежів аліментів грошові кошти спочатку зараховуються на погашення заборгованості за аліментами, яка виникла в попередньому місяці (місяцях), починаючи з першого місяця її виникнення, а потім у разі відсутності заборгованості на погашення платежу за поточний місяць. Формулювання «не більше 100 відсотків заборгованості» означає, що розмір пені не повинен перевищувати розмір заборгованості, на яку вона нараховується.

З текстом постанови Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі № 711/679/21 можна ознайомитися за посиланням.

Успадковане та отримане в дар майно не є доходом, який ураховується при визначенні розміру аліментів.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 15 червня 2022 року у справі № 682/1277/20 можна ознайомитися за посиланням.

Обов'язковою умовою для стягнення аліментів на дитину на користь одного з батьків є факт проживання з ним самої дитини, на утримання якої і стягуються аліменти.

З текстом постанови Верховного Суду від 22 листопада 2022 року у справі № 188/1029/19 можна ознайомитися за посиланням.

Погіршення стану здоров'я дитини може бути підставою для зміни раніше визначеного судом розміру аліментів на її утримання, якщо внаслідок такого погіршення раніше визначений розмір аліментів не забезпечує гармонійного розвитку дитини.

З текстом постанови Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 128/2206/21 можна ознайомитися за посиланням.

Сімейне законодавство України не передбачає обов'язку батька за походженням, чия дитина усиновлена іншим чоловіком, утримувати таку дитину до досягнення нею повноліття.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 522/5039/21 можна ознайомитися за посиланням.

Поділ майна та фактичні шлюбні відносини

Грошові кошти, витрачені на придбання нерухомого майна і сплачені за рахунок кредитних коштів під час перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах, не можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності подружжя і підставою для стягнення частки витрачених коштів на користь одного із колишнього подружжя.

З текстом постанови Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 760/16783/15-ц можна ознайомитися за посиланням.

За домовленістю сторін шлюбного договору правовий режим майна, набутого під час шлюбу, після укладання шлюбного договору може бути змінений із режиму спільності на режим роздільності.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20 можна ознайомитися за посиланням.

Законодавець розмежував випадки, коли позовна давність для поділу майна подружжя застосовується та коли не застосовується (частина друга статті 74 СК України). У спорах про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, позовна давність не застосовується, коли жінка та чоловік проживають однією сім'єю, і, навпаки, позовна давність застосовується, якщо жінка та чоловік припиняють проживати однією сім'єю.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 212/10842/19 можна ознайомитися за посиланням.

Початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати ухвалення постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану чи з дати набрання рішенням суду законної сили, а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 541/312/21 можна ознайомитися за посиланням.

Зазначення в резолютивній частині судового рішення конкретних приміщень, з яких складається належна сторонам на праві спільної часткової власності частка, є зайвим, оскільки кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому, яка є ідеальною та визначається відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 754/2060/17 можна ознайомитися за посиланням.

Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 08 березня 2023 року у справі № 307/2148/16 можна ознайомитися за посиланням.

Батьківські права

Поведінка особи, яка свідомо змінює країну проживання, не бере участі у вихованні дитини, свідчить про її ухилення від виконання батьківських обов'язків у розумінні статті 164 СК України і може бути підставою для позбавлення цієї особи батьківських прав щодо дитини.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі № 520/8264/19 можна ознайомитися за посиланням.

При вирішенні питання про відібрання дитини від батька / матері без позбавлення батьківських прав, у разі неможливості передати її родичам, дитина передається органу опіки та піклування для вжиття заходів щодо захисту її особистих і майнових прав та забезпечення її тимчасового влаштування.

З текстом постанови Верховного Суду від 3 травня 2022 року у справі № 308/12188/18 можна ознайомитися за посиланням.

Лише факт застосування до одного з батьків запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, який унеможливлює виконання ним батьківських обов'язків, не є безумовною підставою для позбавлення його батьківських прав.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 8 червня 2022 року у справі № 362/4847/20 можна ознайомитися за посиланням.

У разі коли батьки народженої дитини не дійшли згоди щодо її імені та/або прізвища, суд, ураховуючи інтереси обох батьків, може надати запропоноване батьками подвійне ім'я та/або прізвище, що узгоджується із частиною другою статті 145, частиною другою статті 146 СК України.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 753/7395/20 можна ознайомитися за посиланням.

У разі скасування рішення суду про позбавлення батьківських прав втрачаються ті правові наслідки, які з нього випливають, зокрема і право іншої особи на усиновлення дитини. Ігнорування приписів закону щодо обов'язкової згоди на усиновлення батька / матері дитини є підставою для визнання такого усиновлення недійсним.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 5 вересня 2022 року у справі № 554/1924/20 можна ознайомитися за посиланням.

Необізнаність особи щодо її батьківства стосовно дитини свідчить про поважність причин пропуску строку на звернення до суду з позовом про оспорювання батьківства, встановленого статтею 56 КпШС України.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 25 січня 2023 року у справі № 756/10603/17 можна ознайомитися за посиланням.

Гаазькі Конвенції

Під час вирішення спору про забезпечення повернення дитини до країни проживання слід звертати увагу, коли розпочато процедуру повернення такої дитини. У разі якщо судова процедура повернення дитини до країни проживання розпочата до спливу річного строку з моменту викрадення, варто застосовувати положення частини першої статті 12 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.

З текстом постанови Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 757/32690/20-ц можна ознайомитися за посиланням.

Гаазька конвенція 1980 року жодним чином не перешкоджає судам договірних держав розглядати справу про викрадення дітей, не звертаючись до Центральних органів влади. Залежно від встановлення певних обставин справи, зокрема постійного місця проживання дітей, суд має застосувати одне із правил, визначених Гаазькою конвенцією 1996 року, про юрисдикцію спору. Юрисдикція спору ґрунтується на прив`язці постійного місця проживання дитини та вирішується у кожному конкретному спорі залежно від встановлених фактичних обставин справи.

З текстом постанови Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 613/1185/19 можна ознайомитися за посиланням.

Розірвання шлюбу

При застосуванні положень частини другої статті 110 СК України визначальним є факт вагітності дружини або наявність у неї дитини, якій не виповнилося одного року, на день пред'явлення позову про розірвання шлюбу до суду, а положення пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України не передбачають закриття провадження в разі, якщо у справах про розірвання шлюбу вагітність дружини настала після пред'явлення такого позову.

З текстом постанови Верховного Суду від 7 листопада 2022 року у справі № 361/1017/20 можна ознайомитися за посиланням.

Склад сім'ї

До сім'ї своїх батьків, незалежно від місця проживання, належать лише діти, крім повнолітніх дітей, які створили свою сім'ю.

З текстом постанови Верховного Суду від 7 лютого 2022 року у справі № 368/963/20-ц можна ознайомитися за посиланням.

Домашнє насильство

У разі посилання учасників сімейного спору на факти вчинення одним із них домашнього насильства суд обов'язково повинен перевіряти, чи відбувалося домашнє насильство щодо дитини або за її присутності.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 22 червня 2022 року у справі № 757/33742/19-ц можна ознайомитися за посиланням.

Усиновлення

Ухилення усиновлювачів від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини, їхня відмова від неї і бажання скасувати усиновлення є підставою для позбавлення усиновлювачів батьківських прав щодо такої дитини та стягнення аліментів на її утримання.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 23 червня 2022 року у справі № 175/1713/20 можна ознайомитися за посиланням.

Думка дитини

Озвучена в судовому засіданні думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується під час вирішення питання про позбавлення батьківських прав, оскільки вона може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким дитина через малолітній вік неспроможна надавати об'єктивну оцінку, та не завжди відповідає інтересам самої дитини.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18 можна ознайомитися за посиланням.

Застосування ДРТ

Згода батька дитини на використання в лікуванні безпліддя донорських ембріонів має фундаментальне значення для виникнення в нього батьківських прав та обов'язків щодо дитини, яка народилася за допомогою методів допоміжних репродуктивних технологій, адже така методика лікування виключає будь-яку кровну спорідненість його з дитиною, що в разі непоінформування та незгоди батька стосовно застосування таких методів є підставою для виключення відомостей про батька дитини з актового запису про її народження.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 3 серпня 2022 року у справі № 344/1962/19 можна ознайомитися за посиланням.

Права інших родичів на спілкування з дітьми

Порядок спілкування баби та/або діда з онуками повинен забезпечувати якнайкращі інтереси дітей, зокрема спілкування з онуками згідно з графіком має відбуватися з дотриманням режиму дітей та уникнення створення конфліктних ситуацій.

Детальніше з текстом постанови Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 172/456/21 можна ознайомитися за посиланням.

Позов про усунення перешкод у вихованні дитини і спілкуванні з нею є позовом про заборону поведінки особи, яка чинить перешкоди іншій особі в здійсненні нею свого права, тому задоволення вимоги баби та діда про зобов'язання одного з батьків дітей, з яким вони проживають, не чинити перешкоди в спілкуванні з онуками можливе лише за наявності таких перешкод.

З текстом постанови Верховного Суду від 12 січня 2023 року у справі № 607/1377/22 можна ознайомитися за посиланням.

Підсумовуючи, можна констатувати, що судова практика йде шляхом вдосконалення, підтримання єдності та заповнення прогалин, які існують у чинному сімейному законодавстві.

Зокрема, наприклад, за відсутності закону, який би регулював застосування Гаазької конвенції 1996 року на території України, Верховний Суд нарешті зробив низку важливих правових висновків, які безсумнівно сприятимуть належному виконанню зазначеної Конвенції в нашій державі.

Олександр Губін, старший юрист Aga Partners, адвокат

Посилання на джерело

Напевно, в цілому світі не залишилось жодної людини, яка б не знала про ганебні агресивні дії сусіднього з Україною державного утворення. Так, через повномасштабну війну в Україні мільйони наших співгромадян були вимушені шукати притулку за кордоном. Втім, незважаючи на такі сумні події, обов'язки, покладені на ту чи іншу особу в силу закону мають виконуватись у повному обсязі і насамперед це стосується аліментів на дітей - майбутнє будь-якої нації. У цій статті я торкнусь питання, яким чином аліменти можуть бути стягнуті з того з батьків, який або яка наразі знаходиться за межами України, а також розглянемо ситуацію, коли аліменти підлягають стягненню з того з батьків, який залишився проживати в Україні, в той час як діти та другий з батьків перебувають за межами нашої держави.

Юридичні механізми міжнародного стягнення аліментів.

Для цілей цієї статті особа, яка бажає стягнути аліменти, буде іменуватися як стягувач, в той час як особа, з якої аліменти мають бути стягнуті, називатиметься боржник.

Фактично міждержавне стягнення аліментів може бути досягнуте двома опціями, які застосовуються до обох сценаріїв, згаданих у преамбулі до цієї статті.

Звернення до суду у країні перебування боржника.

Першим застосовним та найбільш швидким варіантом є безпосереднє звернення стягувача до суду країни тимчасового або постійного перебування/проживання боржника із позовною заявою про стягнення аліментів (іноземний або український суд, виходячи із того, де перебуває/проживає сам стягувач разом із дитиною або дітьми).

Такий спосіб є дієвим, втім, він не позбавлений недоліків, в тому числі суттєвих, про які буде йтися нижче.

Так, стягувач, звертаючись безпосередньо до іноземного суду, перш за все буде вимушений звернутися за правовою допомогою до місцевих адвокатів, що може значно вплинути на його майновий стан. Таку опцію доречно використовувати, якщо є деякі фінансові резерви і при цьому є впевненість, що майбутні аліментні виплати допоможуть відшкодувати понесені витрати на правову допомогу.

Так само, дану опцію можна використовувати, якщо місцеве законодавство дозволяє стягувати витрати на адвоката у судовому порядку. Таким чином, рекомендується зробити самостійний пошук місцевих іноземних адвокатів та задати їм кілька першочергових запитань, на які вони, зазвичай, надають поверхневі, але безкоштовні відповіді. Серед таких запитань, можуть бути: щодо правил підсудності, способів стягнення (тверда грошова сума або в частині від заробітку/доходу), можливості стягнути витрати на адвоката у судовому порядку, мінімального гарантованого або рекомендованого розміру аліментів.

Після ознайомлення з такими відповідями стягувач зможе прийняти для себе виважене рішення, чи підходить йому опція, пов'язана із безпосереднім зверненням до суду в країні місця проживання або перебування боржника.

Окрім цього, доречно буде спробувати дізнатися про майновий стан боржника - чи офіційно він працевлаштований, який дохід він отримує та яким майном володіє. Це також можуть зробити іноземні адвокати.

Альтернативно можна звернутися до українських адвокатів, які спеціалізуються на супроводженні міжнародних сімейних проектів та володіють розгалуженою сіткою контактів сімейних юристів по всьому світу. Такі адвокати зможуть, по-перше, звернутися до безпосередніх спеціалістів в країні перебування/проживання боржника, по-друге, отримати більш детальні та вичерпні відповіді та допомогти спланувати та скоординувати найбільш оптимальний план дій, які дозволять отримати бажаний результат.

Якщо боржник проживає в Україні, то, звичайно, на перший план виходить його майновий стан та характер його доходів. Треба звертати увагу, наприклад на те, чи не є єдиним джерелом його доходів ФОП і на якій системі оподаткування він перебуває, оскільки стаття 195 СК України передбачає, що у разі перебування такого боржника на спрощеній системі, аліменти будуть визначені, виходячи із середньої заробітної плати працівника для тієї місцевості, де проживає в Україні такий боржник.

Крім цього, якщо боржник офіційно працевлаштований і отримує значний дохід, тоді доцільним буде формувати позовні вимоги через частку від його доходу/прибутку. Якщо ж відомостей про його працевлаштування немає, тоді, можливо, варто просити суд стягнути тверду грошову суму.

Підсумовуючи, стягнути аліменти в країні перебування/проживання боржника шляхом безпосереднього звернення до суду стягувачем можливо, втім, така процедура передбачає, скоріше за все, залучення іноземного або вітчизняного спеціаліста з сімейного права, та вимагає ретельного попереднього планування та підготовки.

Використання міжнародних договорів зі стягнення аліментів.

Другим варіантом отримання аліментів у міжнародному форматі є використання різних конвенцій, учасницею яких є Україна. Зазначаю, що такі конвенції можуть бути використані, як для того, щоб отримати аліменти в Україні, так і за кордоном.

Так, Україна є учасницею наступних міжнародних договорів, які в різний час застосовувались та/або застосовуються до аліментних відносин:

• Конвенція про стягнення аліментів за кордономвід 20 червня 1956 року (надалі - Конвенція 1956);
• Конвенція про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утриманнявід 2 жовтня 1973 року;
• Конвенція про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших видів сімейного утриманнявід 23 листопада 2007 року (надалі - Конвенція 2007).

Нижче більш докладно піде мова саме про Конвенцію 2007, оскільки відповідно до ст. 48, 49 та 56 Конвенції саме вона покликана замінити усі попередні міжнародні договори, що застосовувались до регулювання аліментних відносин.

Варто зауважити, що склад держав-учасниць є різним, якщо порівнювати Конвенцію 1956 року із Конвенцією 2007. Тому, якщо, виходячи суб'єктного складу, наприклад, Конвенції 2007, країни місця перебування/проживання боржника немає в переліку держав-учасниць, тоді можна використати для стягнення аліментів за кордоном Конвенцію 1956, якщо така країна є учасником згаданого міжнародного договору.

Перелік країн, які учасницями того чи іншого договору, можна подивитися:

• Для Конвенції 1956 за наступним посиланням(англійською мовою);
• Конвенції 2007 за наступним посиланням(англійською мовою).

Конвенція 2007 передбачає численні механізми, втім, фактично, для того, щоб стягнути аліменти з особи, яка проживає в іншій державі є два найбільш ефективні способи:

• звернутися до компетентного органу іноземної країни, де проживає боржник, із клопотанням про визнання та надання дозволу на виконання рішення суду про стягнення аліментів (українського або іноземного суду);
• звернутися до компетентного органу країни, де проживає боржник із заявою про винесення рішення щодо аліментів (така можливість передбачена Конвенцією 1956 року та Гаазькою конвенцією 2007 року, однак на практиці не всі держави погоджуються приймати такі заяви).

В Україні застосування Конвенції 2007 регулюється спеціальним наказом Міністерства юстиції України від 15 вересня 2017 року № 2904/5, яким було затверджено Інструкцію про виконання в Україні Конвенції про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших видів сімейного утримання (надалі - Інструкція).

Інструкція містить детальний опис порядку подання та опрацювання заяв стосовно зобов'язань про утримання.

Усі звернення про стягнення аліментів надсилаються через Міністерство юстиції України.

Інструкція містить досить детальний та зрозумілий опис необхідних дій та документів, які мають бути вчинені або додані стягувачом відповідно до Конвенції 2007 та які доступні за посиланнями вище.

Нотаріально завірений переклад не вимагається, достатньо, якщо переклад офіційно засвідчений перекладачем або бюро перекладів. Вимога консульської легалізації або засвідчення документів апостилем також не застосовується.

Звертаю увагу, що практика застосування Конвенції 2007 Міністерством юстиції України показала, що законодавством іноземної держави можуть визначатися особливості порядку вирішення питання про стягнення аліментів.

Так, наприклад, більшість країн-учасниць Конвенції 2007 вимагають, щоб спосіб стягнення аліментів відповідно до рішення українського суду передбачав саме тверду грошову суму, а не у частці від доходу/заробітку (25-50% в залежності від кількості дітей).

Не всі іноземні країни також надають можливість отримати рішення свого місцевого суду про стягнення аліментів для заявників із України. До таких країн, зокрема, належать Чеська та Італійська Республіки.

В Міністерстві юстиції України цими питаннями опікуються професіонали з унікальним досвідом, тому заявники зможуть отримати докладну інформацію про найбільш оптимальний варіант вирішення їх питання про стягнення аліментів у разі відповідного звернення до цієї державної установи, як до Центрального Органу України відповідно до Конвенції 2007.

Наостанок, хотілося б сподіватися, щоб роботи у цьому напрямі у приватних юристів або колег із Міністерства юстиції України було якомога менше і усі батьки (обох статей), які в силу життєвих обставин та сімейних відносин мають сплачувати аліменти на користь своїх дітей та проживають у різних з ними країнах, робили це добровільно та у розмірі, достатньому для забезпечення усіх їхніх потреб, пов'язаних із зростанням, вихованням та розвитком.

Олександр Губін, старший юрист Aga Partners, адвокат

Посилання на джерело