Конституцією України проголошено, що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Найкращі інтереси дитини є центральним поняттям у сфері сімейних відносин, яким приділено увагу у міжнародних та національних документах. Європейський суд з прав людини також приділяє увагу захисту прав та інтересів дітей, що логічно знаходить своє продовження у судовій практиці національних судів.

При цьому, у контексті захисту прав та інтересів дітей не останнє місце займає забезпечення їх потреб матеріально, шляхом створення належного рівня життя, обов'язок чого покладається на їх батьків. На жаль, судова практика свідчить про значний рівень розлучень та, як наслідок, ухилення одного з батьків від виконання своїх обов'язків по утриманню дитини. Публічні відомості, які містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень, вказують на цілу низку спорів, що виникають з цього питання - про стягнення аліментів, про збільшення або зменшення розміру аліментів, про зміну способу стягнення аліментів, про стягнення додаткових витрат, тощо.

Одним із аспектів цієї категорії спорів є питання визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу) фізичної особи - підприємця, який перебуває на спрощеній системі оподаткування.

Так, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів» № 2037-VIII від 17 травня 2017 року деталізовано статтю 195 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Наразі, вказана норма містить наступний зміст: «Заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною особою - підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості».

До внесення зазначених змін положення статті 195 СК України не містили деталізації про окремі категорії платників аліментів, як-то ФОПи чи особи, які працюють за кордоном, та регулювала виключно порядок стягнення аліментів з непрацюючих осіб.

Здавалося б, що запроваджені зміни мають на меті забезпечити право дітей на утримання навіть у випадках, якщо платник аліментів не має доходів, або його дохід є мінливим, що є надзвичайно позитивним напрямом.

Що ж відбувається на практиці? Припустимо, що платник аліментів є фізичною особою - підприємцем на спрощеній системі оподаткування та отримує щорічний дохід у розмірі 2,000,000.00 гривень. При цьому, відносно такого платника прийнято судове рішення про стягнення з нього аліментів у розмірі 1/4 від усіх його доходів. Здавалося б, що утримання дитини за таких обставин має здійснюватися на високому рівні, принаймні за простими калькуляціями мова йде про 500,000.00 гривень на рік та близько 41,000.00 гривень на місяць. В той же час, в умовах практичного застосування положення ч. 2 ст. 195 СК України дитина за вищевказаних умов отримуватиме близько 5,000.00 гривень на місяць, виходячи із середньої заробітної плати по м. Києву, якщо платник аліментів працює у вказаному регіоні. Якщо ж регіон інший, то показник зміниться у сторону зменшення, виходячи із даних, які розміщені на офіційному веб-сайті Міністерства фінансів України про середню заробітну плату в Україні по регіонах.

Тобто, в умовах правозастосування положень статті 195 СК України має місце ситуація, за якої стягнення аліментів з одного із батьків здійснюється виключно, виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. При цьому, виключень щодо платників аліментів, які мають значний річний дохід, немає. Фактично, платник аліментів може мати дохід, який розраховується у мільйонах, проте аліменти сплачуватимуться, виходячи із показників середньої заробітної плати по регіону як для безробітного платника аліментів.

Зазначене обумовлено тим, що відповідно до положень Податкового кодексу України та консультацій ДФС (наприклад, лист від 11 листопада 2015 року № 10480/99-99-17-02-02-14) для фізичних осіб - підприємців, про яких йшлося вище, не передбачено визначення чистого доходу, із якого можна виокремити аліменти у певній частці.

Вказане правозастосування підтверджується і існуючою судовою практикою на рівні Верховного Суду.

Так, наприклад, у Постанові Верховного Суду від 5 серпня 2020 року у цивільній справі № 464/6206/18 зазначено, що задовольняючи скаргу та визнаючи неправомірним розрахунок заборгованості зі сплати аліментів, суди виходили з того, що здійснюючи розрахунок заборгованості зі сплати аліментів боржником, як фізичною особою - підприємцем, виходячи з усіх його доходів, державний виконавець не дотрималася вимог Закону України «Про виконавче провадження» та норм СК України, оскільки заборгованість зі сплати аліментів для фізичної особи - підприємця, який перебуває на спрощеній системі оподаткування, проводиться, виходячи із середньої заробітної плати працівника для цієї місцевості, і винятки з цього правила закон не містить.

У вказаній судовій справі виконавець же здійснила розрахунок заборгованості зі сплати аліментів, виходячи з повного доходу боржника як фізичної особи - підприємця, що відповідно до існуючих норм сімейного законодавства України та законодавства, яке регулює порядок примусового виконання рішення, є неправильним.

Аналогічні висновки містяться в ухвалах ВС від 1 квітня 2019 року у справі № 708/326/18 (провадження № 61-42802ск18), від 28 січня 2021 року у справі № 489/5101/18 (провадження № 61-19514ск20).

Виходячи із практичного аспекту ч. 2 ст. 195 СК України, вбачається певне порушення прав та інтересів дітей. Адже, в той час, коли платник аліментів дійсно не має доходів, або має нестабільний дохід, стягнення аліментів, виходячи із середньої заробітної плати по регіону, є дійсно ефективним і виправданим. В той же час, за умови значних доходів такого платника, які в рази перевищують рівень середньої заробітної плати для певної місцевості, не є обґрунтованим та справедливим застосування положень закону, які зменшують матеріальну допомогу, яку може отримати дитина.

В цілому, вбачається за доцільне внести зміни до діючої конструкції ч. 2 ст. 195 СК України із встановленням ряду виключень для застосування правила розрахунку аліментів на підставі середньої заробітної плати по певному регіону. Зокрема, таке правило може застосовуватися до тих ФОПів, які не мали жодного доходу за звітний період, або їх дохід є меншим за рівень середньої заробітної плати по регіону.

Крім того, зважаючи на порядок подання звітності такими підприємцями (щоквартально, щорічно), можливим вбачається щомісячне стягнення аліментів на утримання дітей, виходячи із середньої заробітної плати по регіону, але із подальшим правом державного чи приватного виконавця здійснити перерахунок існуючого щомісячного розміру аліментів після отримання відомостей про реальний дохід платника аліментів за певний період, виходячи із поданої ним податкової звітності.

Не в останню чергу існуючу колізію може бути усунуто на рівні новоствореної судової практики у цій категорії справ. Адже, судом можуть бути виокремлені критерії застосування вказаної вище норми тим чи іншим шляхом, виходячи із реального доходу платника аліментів, змісту його звітності, періоду нарахування аліментів та заборгованості з їх сплати, тощо. Тобто, перевірка судом правильності здійснення розрахунку заборгованості зі сплати аліментів державним чи приватним виконавцем може мати кілька ступенів перевірки.

Таким чином, на сьогоднішній день існує суперечлива практика стягнення аліментів на утримання дитини із платника, який є фізичною особою-підприємцем на спрощеній системі оподаткування. З одного боку, діюча ч. 2 ст. 195 СК України захищає право дитини на належний рівень життя у тих випадках, коли один із батьків не має доходу, або він є нестабільним, з іншого - зменшує розмір такого утримання, якщо доходи платника аліментів є вищими за середню заробітну плату працівника для певної місцевості. Вбачається необхідність у вдосконаленні вказаної норми сімейного законодавства, шляхом її деталізації на рівні змін до закону та формування нової судової практики, яка б містила багаторівневе дослідження критеріїв застосування вказаної норми права.

Олена Сібірцева, старша юристка, адвокатка AGA Partners (ексклюзивно для «ЮРЛІГА»)

Посилання на джерело

Величезна кількість українців були вимушені покинути свої домівки або те, що від них залишилось, та шукати прихистку за кордоном. Втім, життя на чужині продовжується і наші співгромадяни як і раніше, зіштовхуються з вирішенням різноманітних питань, в тому числі тих, які стосуються державної реєстрації актів цивільного стану.

Серед таких питань можна виділити найприємніше – народження маленького українця або українки та, як наслідок, необхідність належним чином зафіксувати цей факт в юридичній площині або, іншими словами, зареєструвати нове життя у відповідних державних органах.

Отже, ми маємо дослідити питання реєстрації народження дитини за кордоном у період дії воєнного стану в Україні та розкрити ті особливості, які останній накладає на процес реєстрації акту цивільного стану.

Почнемо з того, що державну реєстрацію актів цивільного стану громадян України, які проживають або тимчасово перебувають за кордоном, проводять дипломатичні представництва і консульські установи України, які, як і раніше, керуються спеціальним нормативним документом – Інструкцією про порядок реєстрації актів громадянського стану в дипломатичних представництвах та консульських установах України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України від 23 травня 2001 року № 32/5/101 (останні зміни вносились ще у вересні 2004 року, надалі – Інструкція).

Реєстрація народження дитини за кордоном відповідно до Інструкції провадиться консулом з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові.

Зазначена дія провадиться за місцем народження або за місцем проживання батьків дитини або одного з них за їх письмовою заявою, а в разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження – за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, у якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.

Якщо дитина народилася під час перебування матері на морському, річковому, повітряному судні, у потягу або в іншому транспортному засобі, то реєстрація народження провадиться у найближчій консульській установі. Підставою у такому випадку для реєстрації народження може бути акт, складений посадовими  особами  (капітаном  судна,  командиром  літака, начальником потягу) транспортного засобу за участю двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо лікар або фельдшер був на транспортному засобі). У разі відсутності лікаря або фельдшера реєстрація народження провадиться на підставі вказаного акту та медичного документа про стан здоров'я дитини. Ці документи  подаються консулу, який реєструє народження.

Заяву про реєстрацію народження дитини батьки зобов’язані подати невідкладно, але не пізніше одного місяця з дня народження дитини, а при народженні мертвої дитини – не пізніше трьох діб.

Інструкція передбачає, що для реєстрації народження дитини до уваги консула мають бути подані наступні документи:

• документ медичного закладу про народження дитини. У виняткових випадках, при народженні дитини поза медичним закладом, – довідка лікаря, який надавав допомогу при пологах. У разі народження дитини вдома без медичної допомоги факт і час народження повинні бути підтверджені підписом двох свідків, присутніх при пологах, із зазначенням їхніх прізвищ, імен та по батькові, місця проживання і документів, що посвідчують їх особи, а також медичним документом про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (приватного лікаря);
• паспортні документи, що посвідчують особи батьків (одного з батьків). Якщо документ, який посвідчує особу одного з батьків, з поважних причин не може бути пред’явлений, то відомості про другого з батьків у даному випадку зазначаються на підставі свідоцтва про шлюб. Дані про громадянство та національність в актовому записі про народження та свідоцтві не заповнюються;
• документ, який є підставою внесення відомостей про батька (свідоцтво про шлюб, заява матері, заява батька про визнання батьківства, спільна заява матері та батька дитини, якщо батьки не перебувають у шлюбі, спільна заява матері та її чоловіка про невизнання чоловіка батьком дитини, спільна заява батька дитини та чоловіка, який перебуває у шлюбі з її матір’ю). У разі відсутності свідоцтва про шлюб для внесення відомостей щодо батька дитини, який перебуває у шлюбі з її матір’ю, витребовується копія відповідного актового запису.

Реєстрація народження, а також видача свідоцтва про реєстрацію цього акту цивільного стану проводиться без стягнення консульського збору. За результатами реєстрації цього акту видається свідоцтво про народження.

Свідоцтво про народження зазвичай отримується заявниками в день звернення, при умові наявності всіх необхідних документів.

Якщо батьки мають спільне прізвище, то це прізвище присвоюється і дитині. При різних прізвищах за письмовою згодою батьків дитині присвоюється прізвище батька чи матері або подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ. Присвоєння дитині будь-якого іншого прізвища не допускається.

При реєстрації народження дитині може бути присвоєно не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько.

По батькові дитині присвоюється за іменем батька. Якщо батько  має  подвійне ім'я, то по батькові дитині присвоюється за одним з них на вибір батьків. На прохання батьків по батькові може також утворюватися згідно з національними традиціями або не присвоюватись взагалі.

У разі  реєстрації  народження  дитини  у  громадян,  у національній традиції яких немає звичаю зазначати по батькові, в актовому записі та свідоцтві про народження дитини мають записати лише її прізвище та ім'я.

У разі відмови особі в проведенні державної реєстрації народження (у зв’язку з відсутністю документа закладу охорони здоров’я або медичної консультаційної комісії, що підтверджує факт народження), особа може звернутись до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.

Які ж особливості накладає воєнний стан на державну реєстрацію народження дитини за кордоном? Так, 26 лютого 2022 року Міністерством юстиції України були внесені зміни до Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року № 52/5.

Відповідно до цих змін за тимчасової відсутності доступу до Державного реєстру актів цивільного стану громадян заява про державну реєстрацію акту цивільного стану подається, а актовий запис цивільного стану складається в паперовій формі без використання програмних засобів ведення цього реєстру з подальшим обов’язковим внесенням відомостей цього актованого запису до Державного реєстру актів цивільного стану громадян протягом п’яти робочих днів з дня відновлення такого доступу. Отже, відсутність під час дії воєнного стану у консульській установі доступу до Державного реєстру актів цивільного стану не є підставою для відмови у реєстрації народження дитини.

Крім того, якщо народжена в Україні дитина не була зареєстрована в органах державної реєстрації актів цивільного стану та через повномасштабну агресію сусіднього державного утворення була вивезена батьками (або одних із них) закордон, реєстрація її народження може бути проведена в закордонній дипломатичній установі України за місцем перебування дитини.

Наостанок, народження дитини також може бути зареєстроване у державних установах країни перебування батьків та дитини за кордоном України. У такому разі, як правило, додаткова або повторна реєстрація акту народження в державному органі на території України не провадиться, а свідоцтво про народження дитини, видане компетентними органами іноземної держави, за умови належного засвідчення (апостиль / консульська легалізація або на підставі діючого договору про правову допомогу) є дійсним на території України.

Олександр Губін, старший юрист AGA Partners (спеціально для "Юридична газета")

Посилання на джерело

Стаття доступна англійською мовою.

Посилання на джерело

Нові реалії

Відповідно до Указу Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан у зв’язку із військовою агресією Російської Федерації, який продовжує діяти до 23 серпня 2022 року.

Війна у країні безумовно вплинула на усі сфери життя громадян та не оминула жодної категорії населення. Як у мирний час, так і особливо у нинішніх реаліях, діти потребують особливої уваги та турботи, додаткових гарантій захисту їх прав та законних інтересів.

Протягом дії воєнного стану держава активно реагувала на різні виклики, адаптуючи чинне законодавство до неочікуваних змін. Питання захисту прав та інтересів дітей також неодноразово було у фокусі таких змін. При цьому, як у мирний час, так і наразі одним із актуальних питань є утримання дітей (аліменти).

Що змінилося?

Законом України від 15 березня 2022 року № 2129-ІХ, який набрав чинності 26 березня 2022 року, було доповнено Закон України «Про виконавче провадження» рядом положень, пов’язаних із військовою агресію Російської Федерації на території нашої держави.

В продовження прийнятого Закону Міністерством юстиції України 1 квітня 2022 року було опубліковано роз’яснення щодо аліментних зобов’язань у період воєнного стану. Зокрема, зазначено, що Верховна Рада прийняла Закон, яким передбачено, що тимчасово на період до припинення або скасування воєнного стану на території України припиняється звернення щодо стягнення на заробітну плату та інший дохід боржника.

Втім, вказане правило має виключення та не поширюється на рішення про стягнення аліментів, а також рішення, боржниками за якими є громадяни Російської Федерації.

Разом з тим, Мін’юстом звернено увагу на те, що забороняється відкриття виконавчих проваджень та вжиття заходів примусового виконання рішень на території адміністративно-територіальних одиниць, які тимчасово окуповані внаслідок військової агресії Російської Федерації, у період такої окупації.

Поряд із наведеним варто звернути увагу на те, що після введення воєнного стану на території України було здійснено ряд дій, направлених на попередження несанкціонованого доступу до державних реєстрів. До таких заходів належало і тимчасове обмеження доступу Автоматизованої системи виконавчого провадження та Єдиного реєстру боржників, що унеможливило роботу державних та приватних виконавців. Зазначене, відповідно, вплинуло і на виконавчі провадження у справах про стягнення аліментів, які фактично було заблоковано.

Втім, наразі Наказом МЮУ від 4 квітня 2022 року № 1310/5 «Деякі питання доступу до автоматизованої системи виконавчого провадження та Єдиного реєстру приватних виконавців України у період воєнного стану» встановлено порядок відновлення доступу державних виконавців до зазначених систем.

Таким чином, питання стягнення аліментів під час війни не зазнало кардинальних змін, окрім виконання рішень на тимчасово окупованих територіях України державою-агресором.

Чи можна отримати рішення про стягнення аліментів під час війни?

Непоодинокими є випадки, коли станом на час введення в Україні воєнного стану один із батьків мав намір звернутися до суду з метою стягнення аліментів на утримання дитини, або ж така необхідність виникла уже після початку війни. Що у цьому разі?

Закон у цій частині не зазнавав жодних змін, а тому мати або батько, які утримують дитину одноосібно, мають право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу або із позовною заявою про стягнення аліментів.

Так, той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину – однієї чверті, на двох дітей – однієї третини, на трьох і більше дітей – половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитини (ч. 5 ст. 183 Сімейного кодексу України).

Перевагою такого способу захисту є швидкість отримання рішення, оскільки заява про видачу судового наказу розглядається протягом п’яти днів з дня її надходження. Ґрунтуючись на практичному досвіді, можна заздалегідь очікувати, що отримати судовий наказ все ж можна буде не раніше ніж за 30 (тридцять) днів після подання заяви. Проте, у порівнянні із стягненням аліментів на підставі позовної заяви, ці строки є надзвичайно короткими.

Єдиним недоліком стягнення аліментів на підставі судового наказу є гранична межа розміру аліментів, які стягуються – десять прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку. На сьогоднішній день граничні розмірі становлять – 21,000.00 гривень на дітей до 6 (шести) років та 26,180.00 – на дітей від 6 (шести) до 18 (вісімнадцяти) років.

Проте слід мати на увазі, що законодавство передбачає можливість зміни розміру аліментів (як у бік збільшення, так і у бік зменшення), якщо життєві обставини сторін змінюються. Передумовами для ініціювання судового процесу з цього приводу може бути зміна матеріального або сімейного стану сторін, погіршення або поліпшення здоров’я когось із них, тощо.

Якщо ж стягнення аліментів на підставі судового наказу не дозволяє забезпечити належне утримання дітей, один із батьків має право звернутися до суду із позовною заявою про стягнення аліментів. Така форма захисту дозволяє визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі або у частці від доходу батька (матері), проте граничного обмеження розміру стягнення закон не передбачає. У такому випадку розмір аліментів, присуджений судом, буде залежати від доказів, наданих на підтвердження витрат, які здійснюються на утримання дитини та можливості платника аліментів брати участь в утриманні дитини на рівні, який заявлено у позові.

В умовах воєнного стану проблемою, з якою можуть зіштовхнутися батьки, є функціонування судів на певних територіях. Так, заява про видачу судового наказу подається за зареєстрованим місцем проживання відповідача, а позовна заява – за місцем реєстрації позивача. Непоодинокими є випадки, коли на зазначених територіях відбуваються активні бойові дії або територія є окупованою.

Такі випадки жодним чином не обмежують право громадян на судовий захист та регулюються тимчасовою зміною територіальної підсудності окремих судів. Так, у випадку, якщо суд за місцем реєстрації проживання сторін не може функціонувати внаслідок війни, справи, які перебувають на його розгляді, передаються до іншого суду. Актуальну інформацію щодо таких змін у діяльності судів можна отримати на офіційному веб-сайті «Судова влада України» та окремих сторінках судів, в тому числі, Верховного Суду.

Чи застосовуються санкції до боржників зі сплати аліментів під час війни?

Окремим питанням, яке виникає на часі, є притягнення боржників, які не сплачують аліменти, до відповідальності.

Нагадаємо, що статтею 196 Сімейного кодексу України передбачено відповідальність за прострочення сплати аліментів, зокрема, у вигляді стягнення за рішенням суду неустойки (пені) у розмірі 1 % суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Розрахунок здійснюється від дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків заборгованості.

Крім того, слід пам’ятати про те, що за несплату аліментів передбачено також адміністративну (стаття 183-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення) та кримінальну (стаття 164 Кримінального кодексу України) відповідальність.

Усі наведені вище види відповідальності є чинними та не зазнали змін під час війни. Відповідно, несплата аліментів під час воєнного стану не звільняє платника аліментів від відповідальності.

Чи стягуються аліменти із військовослужбовців?

Одним із нагальних питань, яке виникло в умовах воєнного стану, стало також питання стягнення аліментів із платників, які перебувають у Збройних Силах України.

З цього приводу законодавство чітко говорить про те, що жодних обмежень щодо стягнення аліментів з військовослужбовців не встановлено.

Так, Постановою КМУ від 16 лютого 2022 року № 122 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 146» встановлено, що з військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, Держспецзв’язку, Держприкордонслужби, поліцейських, осіб рядового і  начальницького складу органів і підрозділів внутрішніх справ, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, БЕБ, служби цивільного захисту та Державної кримінально-виконавчої служби, співробітників Служби судової охорони утримання аліментів провадиться з усіх видів грошового забезпечення, крім грошового забезпечення, що не має постійного характеру, та інших випадків, передбачених законом.

Таким чином, військовослужбовці сплачують аліменти на загальних засадах та з усіх видів грошового забезпечення (крім такого, яке не має постійного характеру).

Чи стягуються аліменти з особи, яка втратила роботу під час війни?

Окремою стороною військової агресії стала втрата для багатьох робочих місць та усіх видів доходів. Втім, як до введення воєнного стану на території України, так і після – регулювання цього питання у розрізі аліментів не змінилося.

Зокрема, частиною 2 статті 195 Сімейного кодексу України закріплено, що заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості.

З огляду на зазначене, незалежно від того, чи втратила особа працевлаштування до введення воєнного стану, чи після, обов’язок сплати аліментів за нею залишається.

Договірне врегулювання аліментних зобов’язань

Наостанок, але не в останню чергу, варто звернути увагу на те, що питання аліментів може бути врегульовано на підставі нотаріально посвідченого договору. В умовах війни та релокації батьків та дітей, в тому числі, за кордон, такий спосіб вбачається особливо актуальним.

Так, батько та мати мають право укласти між собою договір про участь в утриманні дитини (аліментний договір), в якому встановити розмір, строки та порядок сплати аліментів та додаткових витрат на дитину. Такий договір підлягає нотаріальному посвідченню.

Альтернативним варіантом є укладення нотаріально посвідченого договору про припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно. За таким договором платник аліментів передає у власність дитини нерухоме майно та звільняється від сплати аліментів. При цьому, обов’язок сплати додаткових витрат на утримання дитини залишається незмінним.

Замість підсумків

Незважаючи на введення воєнного стану на території України та перебігу повномасштабної війни, питання утримання дітей є одним із пріоритетних.

Загалом, воєнний стан не мав значного впливу на порядок стягнення аліментів та, навпаки, у спеціальних нормативних актах аліменти фігурували як платіж, який здійснюється в обов’язковому порядку.

Тимчасове блокування державних реєстрів дійсно призупинило фактичне виконання уже існуючих рішень суду, але жодним чином не відміняло обов’язку здійснювати утримання дітей усіма іншими можливими способами (наприклад, шляхом сплати аліментів безпосередньо іншому із батьків).

Також, воєнний стан не є перепоною для ініціювання нових судових проваджень та продовження існуючих спорів, оскільки функціонування судової системи здійснюється. Винятком були випадки на початку військових дій, коли судами розглядалися першочергово справи окремих категорій. І навіть у такий період право на звернення до суду не нівелювалося. Окремим питанням звернення до суду може розглядатися ситуація, коли такий суд фізично знищено, або за його місцезнаходженням ведуться активні бойові дії, чи він знаходиться на  тимчасово окупованій території. За таких умов територіальна підсудність цих судів змінюється, справи передаються на розгляд до іншого суду.

Війна на території України в окремих сферах мала наслідком застосування пільг, відсутність нарахування пені та штрафів,  зменшення фінансового навантаження громадян з тих чи інших питань. Прикладом цього було запровадження кредитних канікул за кредитними договорами. Разом з тим, утримання дітей є окремим обов’язком, щодо якого закон чітко встановив відсутність будь-яких преференцій. У випадку, якщо платник аліментів ігнорує свій обов’язок та  не виконує рішення суду, усі види відповідальності є застосовними для нього (пеня, штраф, адміністративна, кримінальна відповідальність, тощо).

Окремим питанням, яке постало в існуючих умовах, стало стягнення аліментів з військовослужбовців. Закон не містить жодних виключень з цього приводу та покладає на них обов’язок неухильно здійснювати утримання дітей. При цьому, стягнення аліментів здійснюється на загальних засадах та з усіх видів доходів таких платників.

Внаслідок військових дій значна кількість громадян втратили не тільки своє майно, але і роботу та доходи. За таких умов аналогічно виникає питання: яким чином має здійснюватися утримання дітей тими із батьків, які стали безробітними? Закон не виділяє безробіття як обставину, за якої аліменти можуть не сплачуватися. Наразі, як і у довоєнний період, безробітні боржники зобов’язані сплачувати аліменти, виходячи із середньої заробітної плати для працівників місцевості, де вони проживають (перебувають).

Наостанок, як і будь-яке питання, що виникає із сімейних правовідносин, аліменти можуть бути врегульовані між батьками добровільно на підставі договору. Такий договір наразі є особливо актуальним у світлі зміни місць та країн проживання батьків і дітей, та дозволяє врегулювати максимально широко та паритетно матеріальне забезпечення дитини.

Олена Сібірцева, старша юристка, адвокатка AGA Partners (ексклюзивно для «ЮРЛІГА»)

Посилання на джерело

Які наслідки матиме тимчасове блокування морських портів України для українського бізнесу? - прокоментував партнер AGA Partners Іван Касинюк.

Посилання на джерело

Як жилося юрбізнесу у 2021 році? З якими труднощами довелося зіткнутися? Що найбільше потішило, засмутило, здивувало, надихнуло партнерів компаній? І, найголовніше - до чого йому готуватись у 2022 р.? - прокоментувала партнерка AGA Partners Ірина Мороз.

Посилання на джерело

Вид договору

Мабуть, одним з перших питань, на яке слід звернути увагу, є вид договору. Звичайно, перевагою для спортсмена є укладення трудового договору, який дає можливість бути захищеним чинним трудовим законодавством (на випадок травми, права на освіту тощо). Спортивні організації також наполягають на укладенні трудових договорів та передбачають у своїх правилах норми, покликані унеможливити укладення угод, які не відповідають трудовому законодавству. Деякі організації навіть затверджують типові форми контрактів, що відповідають трудовому законодавству, в т.ч. щодо праці неповнолітніх. На практиці ж роботодавці часто пропонують професійним спортсменам укладення цивільно-правових угод, що однозначно є менш вигідним і захищеним для спортсмена варіантом. Тому на старті професійної кар’єри неповнолітнього спортсмена особливо важливим є укладення саме трудового договору.

Вік спортсмена

Трудове законодавство дозволяє прийняття на роботу осіб, які досягли 16 років, та, як виняток, з 15 років за згодою одного з батьків. Згідно правил футболу, перший професійний трудовий договір футболіст також може укласти з 15 років, а з 14 років — договір на спортивну підготовку, що є цивільно-правовою угодою та надає футболісту статус аматора, а не професіонала (не передбачає отримання винагороди за спортивну діяльність та участь у професійних змаганнях). Водночас правила баскетболу дозволяють укладення контракту лише з 16 років і за відсутності медичних протипоказань для професійного заняття баскетболом. Більш травмонебезпечні види спорту, такі як MMA або бокс, взагалі не допускають до професійних турнірів неповнолітніх осіб.

Згода батьків

Трудове законодавство вимагає згоди одного з батьків лише у разі укладення трудового договору з неповнолітнім у віці з 14 до 15 років. Правила футболу ж вимагають згоди одного з батьків неповнолітнього незалежно від його віку. При цьому така згода носить разовий характер та має бути засвідчена нотаріально.

Строк дії договору

Трудове законодавство не містить обмежень строку дії трудового договору з неповнолітнім. Однак у футболі професійний контракт з неповнолітнім не може бути укладений на строк більше 3 років, а у випадку укладення договору на спортивну підготовку з 14 до 15 років — не більше 2 років. При цьому будь-яка угода, що передбачає довший строк дії, буде вважатися недійсною.

Контракт з неповнолітнім баскетболістом може бути укладений на строк до досягнення ним повноліття. При цьому клуб, який уклав контракт з неповнолітнім гравцем, має пріоритетне право на укладення з ним контракту на новий строк як до, так і після досягнення гравцем повноліття. У разі, якщо гравець відмовляється від укладення нового контракту після досягнення повноліття, попередній клуб має право на отримання від нового клубу компенсації за підготовку гравця.

Міжнародний трансфер

Цікавим питанням, притаманним лише трудовим відносинам у сфері спорту, є перехід неповнолітніх спортсменів з одного клубу до іншого. Зокрема, міжнародний перехід неповнолітнього гравця (в закордонний клуб) заборонений як у футболі, так і в баскетболі. З цього правила може бути лише декілька винятків.

Так, у футболі такий перехід можливий, якщо: 1) батьки гравця переїжджають до країни нового клубу з причин, не пов’язаних з футболом, 2) перехід здійснюється гравцем у віці з 16 до 18 років у межах країн ЄС або ЄЕЗ, а новий клуб гарантує гравцю належну підготовку та освіту, 3) гравець проживає в межах 50 км від кордону країни нового клубу, а клуб також знаходиться в межах 50 км від цього кордону. При цьому гравець повинен, як і раніше, жити вдома, а також має бути наявна згода футбольних асоціацій обох країн.

Висновок

Юний вік спортсмена та специфіка конкретного виду спорту зумовлюють певні особливості регулювання відносин з роботодавцем, що робить такий договір досить специфічною угодою. Однак саме на цьому етапі врахування таких особливостей є вкрай важливим для успішного початку та подальшого розвитку кар’єри спортсмена.

Дмитро Коваль, старший юрист AGA Partners

Посилання на джерело

Ні для кого не секрет, що кожен продавець зацікавлений у якнайшвидшому отриманні оплати за товар. Існують різні форми оплати у міжнародній торгівлі зерновими та олійними культурами. Загалом, форма оплати не залежить від виду товару, базису чи інших умов поставки. Сторони вільні обирати ту форму оплати, яка їм найбільше підходить.

Найбільш поширеною формою оплати (на будь-яких базисах поставки) є «документи проти оплати» (cash against documents). Найбільш безпечною (і найдорожчою) для обох сторін – акредитив.

Ще однією формою оплати є попередня оплата. Вона не так часто погоджується порівняно із «документи проти оплати». Однак, в умовах українського ринку зернових та олійних культур попередню оплату можна зустріти у контрактах поставки на умовах EXW, FCA, CPT, DAP, DAT (DPU). Здебільшого її погоджують у форвардних контрактах з виробниками сільськогосподарської продукції, що укладаються до початку посівної кампанії (тобто задовго до настання строку поставки).

Для продавця-агровиробника попередня оплата – це фінансування, необхідне для закупівлі насіння, добрив, засобів захисту рослин та інших матеріалів, необхідних для вирощування товару. У свою чергу, здійснюючи попередню оплату, покупець забезпечує додаткову
«мотивацію» для продавця виростити і поставити йому законтрактовану кількість товару (адже у протилежному випадку продавець зобов`язаний повернути попередню оплату).

Очевидно, що попередня оплата є найбільш вигідною формою оплати для продавця і, водночас, найбільш ризикованою для покупця. У торгівлі трапляються випадки, коли продавці не постачають товар (особливо, коли ринкова ціна зростає) і при цьому не повертають попередню оплату за нього. Нижче ми наводимо п’ять порад/інструментів для покупців, як зменшити такий ризик.

 1. ПЕРЕВІРКА ПОТЕНЦІЙНОГО КОНТРАГЕНТА

Перед тим як укладати контракт, варто зібрати та проаналізувати якомога більше інформації про потенційного контрагента та його активи. Звісно ж, ця порада стосується не тільки контрактів на умовах попередньої оплати, але й загалом будь-яких контрактів на будь-яких базисах та умовах.

Агротрейдери часто обмежуються запитом установчих документів, виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, довідки про відсутність заборгованості із сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), довідки про посівні площі та середню врожайність тощо. Проте таких документів явно недостатньо для належної перевірки потенційного контрагента.

Для покупця важливою є інформація про реальні активи потенційного продавця, як от рухоме (транспортні засоби, техніка) та нерухоме майно (будівлі, споруди). Можна запитати цю інформацію безпосередньо у потенційного контрагента. Якщо потенційний контрагент бажає отримати попередню оплату, але не погоджується розкрити інформацію про своє майно – це «тривожний дзвінок» для покупця.

Інформацію про рухоме та нерухоме майно української компанії-контрагента також можна перевірити у державних реєстрах: Державному реєстрі обтяжень рухомого майна та Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідно.

Окрім цього, важливо перевіряти судові справи проти продавця, наявність відкритих виконавчих проваджень. Це можна перевірити через Єдиний державний реєстр судових рішень та Автоматизовану систему виконавчого провадження відповідно.

У разі непоставки та неповернення попередньої оплати, покупець може звернутись за стягненням відповідних сум в суд (якщо нема арбітражної угоди) або в арбітраж (за наявності арбітражної угоди). Рішення суду або арбітражу про стягнення коштів буде вкрай важко виконати, якщо у відповідача немає майна, за рахунок якого можна стягнути присуджені суми. Саме тому важливо заздалегідь (на етапі переговорів) перевірити, чи є у продавця майно. Це дозволить покупцю проаналізувати, чи варто йому укладати контракт та за рахунок чого він буде повертати свої кошти у випадку дефолту продавця.

 2. ЗАСТАВА/МАЙНОВА ПОРУКА

Одним із варіантів мінімізації ризиків покупця є передача продавцем у заставу свого майна. Це може бути рухоме (транспортні засоби, врожай тощо) та нерухоме майно, майнові права.

Видом застави є майнова порука, коли заставодавцем є не сам боржник, а третя особа (майновий поручитель), яка передає покупцю у заставу своє майно.

Договір застави (майнової поруки) може забезпечувати виконання продавцем зобов’язання поставити товар, а у випадку його порушення – обов’язок повернути попередню оплату, відшкодувати збитки тощо.

У разі якщо продавець не виконає контракт поставки, покупець отримає можливість одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна.

 3. АГРАРНА РОЗПИСКА

Спеціально для аграріїв є такий інструмент, як аграрна розписка. Не зупиняючись детально на нюансах аграрної розписки, є дві взаємопов`язані переваги цього інструменту:

1. вона встановлює заставу майбутнього врожаю;

2. у разі її невиконання можна звернути стягнення на предмет застави (на підставі виконавчого напису нотаріуса) або за рахунок всього майна боржника (на підставі рішення суду).

У контракті поставки можна закріпити обов’язок продавця видати аграрну розписку на контрактну кількість товару (у випадку видачі товарної аграрної розписки). Рекомендуємо, щоб розмір застави за аграрною розпискою був не меншим за кількість товару, закріплену у контракті поставки.

При цьому в інтересах покупця, аби попередня оплата була перерахована після того, як продавець видасть аграрну розписку, посвідчену нотаріусом.

Якщо продавець не поставляє товар, у покупця з`являється можливість примусового стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса і надалі – через виконавців (державних чи приватних). Така процедура стягнення за аграрною розпискою набагато швидша аніж процес стягнення попередньої оплати через суд чи арбітраж. Саме це робить аграрну розписку ефективним інструментом.

 4. ОСОБИСТА ПОРУКА

Ще одним інструментом є особиста порука. Наприклад, поручителем може бути засновник продавця або пов’язана із продавцем компанія. При цьому може бути один або декілька поручителів.

У разі порушення продавцем своїх зобов’язань, які були забезпечені порукою, продавець і поручитель будуть відповідати перед покупцем як солідарні боржники (хоча договором поруки можна встановити і субсидіарну відповідальність поручителя).

Це означає, що, наприклад, якщо продавець не поставить товар, покупець може вимагати повернення попередньої оплати як від продавця та поручителя разом, так і від будь-кого з них окремо. Тобто за рахунок поручителів розширюється коло потенційно відповідальних осіб і, відповідно, зменшується ризик невиконання/неповернення попередньої оплати.

Рекомендуємо чітко прописувати коло зобов’язань за які поручається поручитель (поручителі), передбачаючи поруку не тільки за поставку товару і повернення попередньої оплати, але й за штрафні санкції, збитки, що виникають внаслідок непоставки товару.

 5. БАНКІВСЬКА ГАРАНТІЯ

Способом мінімізації ризиків покупця може бути гарантія, видана банком на суму попередньої оплати. При цьому важливо, щоб банківська гарантія була видана першокласним банком.

В Україні практика видачі банківських гарантій задля забезпечення виконання зобов’язань агровиробників не є поширеною, зважаючи на те, що видача гарантії є платною послугою і, як правило, банки вимагають мати на своєму рахунку як мінімум суму коштів тотожну тій, на яку видається гарантія (що обумовлено тим, що банк має право регресу до боржника).

 Через підвищену ризикованість контрактів поставки на умовах попередньої оплати вони вимагають додаткових інструментів захисту інтересів покупця. Наведені у цій статті інструменти не є вичерпними.

Більше того, вони не є взаємовиключними: сторони вільні домовитись про одночасне укладення договорів застави, поруки, видачу аграрну розписку тощо. Вибір одного чи декількох інструментів/видів забезпечення виконання зобов`язань залежить від конкретних обставин, умов поставки, майнового стану продавця. При цьому важливо ретельно продумати порядок їх укладення та синхронізувати умови цих інструментів, аби не було суперечностей та проблем із їх виконанням.

Насамкінець не можна забувати і про те, що в контрактах на умовах попередньої оплати важливо чітко прописати умови про цільове використання попередньої оплати, контроль за його дотриманням, умови щодо повернення попередньої оплати у разі повної та часткової непоставки продавцем товару (наприклад, внести положення про нарахування процентів на суму попередньої оплати), відповідальність за порушення контракту у формі штрафних санкції та відшкодування збитків і т.ін.

Юрій Гулеватий, старший юрист AGA Partners

Посилання на джерело

Як свідчить практичний досвід, боргові зобов’язання подружжя, а також наслідки їх невиконання перед кредитором іноді слугують «об’єднавчою силою» для чоловіка і дружини, що перебувають у процесі розірвання шлюбу або поділу майна. Ба більше, в окремих випадках необхідність сплачувати борги стає навіть підставою для возз’єднання сім’ї, яка припинила існування роки назад.

У таких ситуаціях подружжя може залишитися зі збереженими майновими інтересами та шлюбом, водночас кредитор безпідставно зазнає порушення власних прав та законних інтересів через узгоджені дії боржників.

Суперечлива поведінка

Ще нещодавно в судовій практиці можна було спостерігати ситуацію, коли боржник, отримавши кредит на значну суму та передавши майно в забезпечення боргових зобов’язань, «забував» повідомити банківську установу про те, що він перебуває у зареєстрованому шлюбі сімнадцять років. Водночас дружина боржника про наявність такого шлюбу пам’ятала й через кілька років після отримання чоловіком кредитних коштів вирішувала захистити свої права в суді. На її переконання, захисту вона потребувала у зв’язку з тим, що майно, передане її чоловіком як забезпечення зобов’язань за кредитним договором, було спільною сумісною власністю подружжя та згоди на розпоряджання ним вона своєму чоловіку не надавала. У результаті перегляду справи Верховний Суд (ВС) задовольнив вимоги дружини та визнав недійсним договір іпотеки (постанова ВС від 27 січня 2021 року у справі № 756/12508/14‑ц). Як наслідок, кредитор втратив заставне майно і, на жаль, залишився з невиконаними зобов’язаннями з боку боржника.

Схожі ситуації непоодинокі. Проте нині суди дедалі частіше звертаються до понять «зловживання процесуальними правами», «використання права на зло», доктрини venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), які є нагальними для кредиторів під час захисту їхніх прав та законних інтересів.

Ще одним прикладом використання права на зло подружжям є така справа. Подружжя перебувало в зареєстрованому шлюбі понад п’ятнадцять років, потім шлюб було розірвано рішенням суду. Після розірвання шлюбу з чоловіка на підставі рішення суду було стягнуто борг та накладено арешт на майно. Через рік після вказаних подій дружина звернулася до суду із заявою про перегляд рішення про розірвання шлюбу, яку було задоволено. Водночас під час розгляду справи про розірвання шлюбу (за результатами перегляду) чоловік відмовився від позову, внаслідок чого через вісім років після припинення шлюбу його було відновлено. Та відновленням сім’ї справа не закінчилась, адже дружина звернулася до суду за захистом своїх прав шляхом визнання права власності на ½ частину арештованого майна та, відповідно, звільнення його з‑під арешту. Мотиви для позивачки було очевидні, оскільки внаслідок відновлення сім’ї до вказаного майна застосовною стала презумпція спільної сумісної власності подружжя, а отже, інтереси дружини та кредитора розійшлися (постанова ВС від 11 серпня 2021 року у справі № 723/826/19).

Або, наприклад, у межах справи про поділ майна подружжя дружина звернулася до суду з позовом до чоловіка та просила визнати за нею право особистої приватної власності на два об’єкти нерухомого майна та на транспортний засіб. Позов було мотивовано тим, що майно є спільною сумісною власністю подружжя, шлюб між сторонами розірвано, а поділ майна нібито не здійснено. Водночас позивачка повідомила суду, що на момент розгляду справи вона сплатила чоловіку грошову компенсацію в розмірі вартості його частки, а чоловік це підтвердив у суді. Кредитор у вказаній справі став учасником процесу вже на стадії апеляційного провадження, оскільки відносно чоловіка здійснювалося примусове виконання рішення суду про стягнення коштів у сумі понад один мільйон гривень та до початку розгляду справи про поділ майна подружжя на його майно (зокрема й на те, що було предметом спору про цей поділ) було накладено арешт (постанова ВС від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14‑ц).

У наведених двох справах Верховний Суд дійшов однозначних висновків про те, що позовні вимоги одного з подружжя не підлягають задоволенню, та став на бік кредиторів.

Зокрема, Верховний Суд зазначив, що однією з головних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу (ЦК) України), тож дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідних правовідносин. Згідно з частиною 3 статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживати правом в інших формах. Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалено судове рішення про стягнення боргу та майно якого накладено арешт, і його дружина, що здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Недобросовісність поведінки подружжя під час поділу спільного майна, зловживання правами й наявність негативних наслідків для кредитора підлягають доказуванню на загальних підставах.

Вказана практика розгляду спорів є надзвичайно важливою під час формування позиції кредиторів, адже захист прав у сімейних правовідносинах може здійснюватися в різних формах (наприклад, шляхом подання позову про поділ майна подружжя, визнання майна особистою приватною власністю одного з подружжя, визнання недійсними чи розірвання договорів тощо), де не завжди стороною процесу є кредитор, внаслідок чого він частіше за все може здійснити захист своїх прав і законних інтересів, або коли відкрито певне судове провадження, або якщо вже наявне рішення суду, яким порушено права такого кредитора.

Окремо слід звернути увагу на тлумачення Верховним Судом зловживань, вчинених подружжям у межах цивільної справи № 723/826/19. Так, було зазначено, що приватно‑правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

Зловживання правом

Зловживання правом і використання приватно‑правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

1) особа (особи) використовує/використовують право на зло;

2) наявні негативні наслідки для інших осіб, зокрема:

— ці наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб’єкти, чиї права безпосередньо пов’язані з правами особи, яка ними зловживає;

— такий стан не задовольняє інших суб’єктів;

— для здійснення ними своїх прав бракує певних фактів та/або умов;

— настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи;

— інша особа може перебувати в конкретних правовідносинах із особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувати;

3) враховується правовий статус особи (осіб), а саме:

— особа перебуває в правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а й про обсяг прав інших учасників цих правовідносин і порядок їх набуття та здійснення;

— особа не вперше перебуває в цих правовідносинах, або вони є тривалими, або особа є також учасником інших аналогічних правовідносин.

Попри те що окремо існують приватні інтереси осіб, принцип добросовісності не поступається таким інтересам, якщо вони явно суперечать закону. В контексті сімейного права кредитори справді зазнають впливу багатьох ризиків, починаючи від етапу прийняття рішення про вступ у правовідносини з боржником і закінчуючи примусовим стягненням боргу, якщо зобов’язання не виконується.

 Довіряй, але перевіряй

У цих аспектах важливо всебічно оцінювати сімейний стан потенційного боржника, включаючи історію його шлюбно‑сімейних відносин у ретроспективі, що дасть змогу об’єктивно з’ясувати як статус особи, так і статус її активів.

Не в останню чергу заслуговує на увагу наявність шлюбного договору та/або договору про поділ майна подружжя, укладеного як на момент надання позики, так і під час виконання боргових зобов’язань. Кредитору вкрай важливо володіти повною інформацією про наявність і зміст таких договорів, оскільки вони можуть містити в собі умови, що сприятимуть реалізації права на зло, нівелюючи інтереси кредитора.

В умовах сьогодення багато інформації є в публічному доступі, що теж дає можливість відстежувати ті чи інші дії боржників. Наприклад, ініціювання боржником судового провадження або появу такого провадження відносно нього можна простежити на офіційному вебсайті «Судова влада України». Це дає змогу мінімізувати ризики кредитора щодо необізнаності про той чи інший спір, який може зачепити його права.

Резюмуючи, варто зазначити: попри те що взаємозв’язок прав та інтересів кредитора з правами та інтересами подружжя, можливо, не є очевидним, наведені судові рішення говорять про зворотне. І незважаючи на широкий інструментарій захисту прав у царині сімейного права, він однозначно не має використовуватися на шкоду третім особам. Кредиторам під час оцінювання ризиків надзвичайно важливо все враховувати і здійснювати свій захист у комплексі, враховуючи експертизу в суміжних галузях права.

Олена Сібірцева, старша юристка, адвокатка AGA Partners (ексклюзивно для "Юридичної практики")

Посилання на джерело

Берегова охорона Греції отримує тривожний сигнал: у Критському морі корабель Sea Bird зіткнувся з іншим судном та з кожною хвилиною все більше і більше занурюється під воду. Без жодних вагань керівник берегової охорони відправляє до нього два сторожових катери та військовий вертоліт, щоб врятувати 16 членів екіпажу, які вже неодноразово направляли сигнал ‘SOS’ з проханням допомогти.

Завдяки оперативності та відчайдушності берегової охорони їх зрештою було знято з потопаючого судна під час повномасштабної рятувальної операції та доставлено до найближчого грецького міста. Втім, судно врятувати так і не вдалося – воно разом з 7000 тонн української пшениці плавно пішло на дно Критського моря.

Думаєте, це опис чергового голлівудського фільму? Та ні, нещодавно ця подія реально сколихнула український інформаційний простір і стала предметом жвавого обговорення у масмедіа. З юридичної точки зору вона також породила цілий спектр цікавих питань, які є критично важливими для усіх причетних до морських перевезень.

Чи отримає продавець оплату за відвантажений та згодом втрачений товар? Хто несе відповідальність за втрату вантажу: покупець чи продавець товару? Чи, ймовірно, страхова компанія може відшкодувати понесені збитки?

Питання на часі вже не перший рік – отож, давайте розбиратися, хто зрештою буде нести збитки у цій досить непростій ситуації!

На перший погляд, корабельна аварія може видатися непересічною подією, яка рідко очолює шпальти українських газет. Проте насправді втрати вантажу в ході морських перевезень відбуваються ледве не щодня. За даними Bloomberg, лише за 2020 рік під воду пішло більш ніж 3000 контейнерів морських ліній! Тому справи про втрату товару під час морських перевезень не є диковинкою для юристів, які спеціалізуються на міжнародній торгівлі.

Оскільки абсолютна більшість міжнародних торговельних операцій здійснюється за англійським правом, саме англійські прецеденти встановлюють глобальні тренди для вирішення подібних питань. Як не дивно, ці тренди багато в чому продовжують базуватися на правилах, які були встановлені англійськими судами більш ніж сто років тому.

Так, класикою з корабельних аварій при міжнародній торгівлі є спір Inglis v Stock, що розглядався Палатою лордів у далекому 1885 році.

У цій справі продавець уклав контракт на поставку 200 тонн цукру, які планувалися до відвантаження у порту Гамбургу на умовах FOB – ‘Free on Board’ (покупець організовує перевезення на судні, на яке продавець повинен завантажити товар). Після завантаження товару у Гамбурзі судно відчалило в напрямку Бристоля, але в ході рейсу річкою Ельба воно несподівано пішло під воду. Попри це, продавець подав відвантажувальні документи на товар, проти яких покупець здійснив оплату за контрактом.

Оскільки покупець так і не отримав придбаний товар, він звернувся до страхової компанії з вимогою компенсувати його збитки, пов’язані із втратою вантажу. Остання відмовилася виплатити компенсацію, що і стало причиною судового провадження між ними, в ході якого англійським судам треба було розібратися, хто ж зрештою відповідальний за втрату товару після корабельної катастрофи.

Після кількох раундів юридичних баталій Палата лордів встановила основні принципи розподілу ризиків при втраті товару під час морських перевезень за FOB-контрактами:

(1) щойно продавець завантажив товар на борт судна, усі ризики втрати майна переходять до покупця,

(2) відповідно, отримавши відвантажувальні документи, покупець повинен здійснити оплату за товар, навіть якщо він був втрачений в ході його перевезення,

(3) покупець матиме право отримати відшкодування своїх збитків за страховим полісом, якщо він покриває відповідні ризики.

В результаті англійський суд підтримав покупця в цьому спорі і зобов’язав страхову компанію сплатити йому компенсацію за втрачений вантаж.

З цієї справи випливає, що при втраті товару під час морського перевезення – чи то цілих суден з вантажем, чи окремих контейнерів – необхідно дати відповіді на наступні питання, щоб з’ясувати, хто ж буде відповідальний за збитки.

Відповідь на це питання знаходиться, як правило, у вашому контракті – дуже ймовірно, що при міжнародних перевезеннях морем він вказує на поставку на умовах ‘Cost, Insurance, Freight’ (CIF) або ж ‘Free on Board’ (FOB).

При CIF поставках (та їх модифікаціях – CFR, CIFFO) продавець фрахтує судно і вантажить товар. Торгівля на умовах FOB має суттєву відмінність – покупець організовує перевезення на морському судні, в яке продавець повинен завантажити товар.

Попри цю фундаментальну різницю, в контексті ризику втрати вантажу або ж навіть просто його пошкодження ці базиси поставки не відрізняються – усі ризики переходять з моменту завантаження товару на судно. Тобто щойно товар перетнув поручні судна, продавець може спати спокійно, адже покупець бере на себе ризики з морського перевезення.

Хоча в контрактах на умовах CIF та FOB ви фактично купуєте певний товар, з юридичної точки зору придбавається не товар, а документи на нього.

Це зумовлено тим, що, як правило, покупець повинен оплатити вартість товару, отримавши лише відвантажувальні документи, передбачені в контракті. При цьому для оплати не важливо, чи зрештою прибуло судно разом з вантажем у порт призначення чи ні.

Цей нюанс призводить до вельми цікавого наслідку: після завантаження товару та подачі усіх відвантажувальних документів покупець повинен платити за вантаж, хоча він може ніколи його не отримати, якщо товар буде втрачено в ході морського перевезення.

Водночас, у разі втрати товару при CIF-поставках на умовах Міжнародної Асоціації Торгівлі Зерном і Кормами (GAFTA), також важливе значення має те, чи виконав продавець свій обов’язок апропріювати товар.

Зазвичай покупці купують не конкретний товар, а його певний вид (наприклад, пшеницю українського походження). Відповідно, після завантаження товару на борт судна продавцю необхідно визначити конкретний товар, який поставляється покупцю за контрактом. Для цього продавець повинен надіслати покупцю спеціальне повідомлення («апропріацію») з назвою судна, портом завантаження, хоча б приблизною кількістю товару та датою завантаження на судно протягом визначеного контрактом строку.

При цьому повідомлення про апропріацію має бути подане навіть у разі втрати вантажу, але не пізніше строку, встановленого у контракті. Тобто, якщо продавець надасть відвантажувальні документи, але не здійснить апропріацію втраченого товару у встановлений строк, покупець матиме право відмовитись від оплати.

Важливо, що при визначенні відповідального за втрату товару не грає ролі, яка саме компанія є власником товару.

Це пов’язано з тим, що перехід ризиків втрати/пошкодження вантажу та права власності на нього може відбуватися в різний момент – наприклад, ризики переходять до покупця в момент завантаження товару на судно, але він стає його власником лише після повної оплати за контрактом.

Ці два аспекти існують незалежно один від одного, і тому особа власника не має вирішального значення для встановлення того, хто відповідає за втрату вантажу.

Цікаво, що саме цей аргумент зіграв ключову роль у згаданій вище справі Inglis v Stock, який і призвів до відповідальності страхової компанії за втрату товару.

Для таких прикрих ситуацій все ж є ефективний засіб захисту – страхування ризиків втрати та пошкодження вантажу під час морського перевезення.

Відповідно, якщо покупець все ж таки був змушений заплатити за втрачений товар, при наявності страхового полісу та дотримання його умов він матиме шанс отримати компенсацію збитків, причинених втратою вантажу. Тут ключовими є умови, на яких був укладений договір страхування, що і вирішить долю компенсації в такому спорі.

У разі втрати товару при морських перевезеннях кожна година – на вагу золота. Критично важливо вживати правильні та своєчасні заходи, щоб ваша компанія не стала тією, яка відповідатиме за прикрий збіг обставин, що призвів до втрати чи пошкодження вантажу. У цьому зв’язку саме спеціалісти з міжнародної торгівлі можуть як ніколи стати в нагоді та врятувати вас від неочікуваного шторму у вашому бізнесі.

Дмитро Коваль, старший юрист AGA Partners

Павло Лебедєв, юрист AGA Partners

Посилання на джерело

Арбітрабельність спорів є передумовою стабільності та підтримки арбітражу в Україні. Не секрет, що національні суди хочуть залишати у своїй компетенції велику частину господарських спорів, відповідно, вони відстоюють розширення переліку неарбітрабельних спорів. Натомість, арбітражна спільнота виборює звуження кола неарбітрабельних спорів та надання широких можливостей сторонам передавати спори на розгляд арбітражу. Відповідно, арбітрабельність створює поле конкуренції між судовим та арбітражним вирішенням спорів.

Як віднайти межу для забезпечення балансу між захистом державних інтересів та правом сторін передати вирішення спору до комерційного арбітражу? Відповідь на дане питання складно віднайти, однак існують певні рупорні точки, від яких потрібно відштовхуватись встановлюючи неарбітрабельність спору на законодавчому рівні.

По-перше, це відсутність поспішного та передчасного припущення, що спір є неарбітрабельним. Законотворці повинні виходити з того, що будь-який спір може бути арбітрабельним. Лише розглядаючи спір через призму арбітражного вирішення, можна встановити обмежене коло спорів, які не можуть бути арбітрабельними.

По-друге, будь-яке перетягування канатів між судовим та арбітражним вирішенням спорів повинно виправдовуватись об’єктивними факторами неможливості розгляду певного спору в арбітражі або неефективністю такого розгляду.

Аналізуючи фактори арбітрабельності спорів потрібно відповісти на ряд запитань:

• Чи буде арбітражний розгляд спору ефективним механізмом його вирішення?
• Чи стосуватиметься винесене рішення інтересів третіх сторін, чи обов’язкова присутність третіх сторін під час вирішення спору та необхідність врахування їхньої думки?
• Чи зможе арбітражний трибунал надати ефективний спосіб захисту у спорі?
• Проблемні питання, які можуть виникнути з подальшим визнанням та виконанням арбітражного рішення. Наприклад, чи пов’язаний спір з необхідністю вчинення певних реєстраційних дій?
• Чи зможе арбітражний трибунал надати спосіб захисту, який передбачений законом у таких випадках?

Одягаючи ці критерії на потенційний спір, ми можемо окреслити те невелике коло спорів, які об’єктивно не можуть бути арбітрабельними.

Міжнародний підхід

З плином часу тренди визначення арбітрабельність спору суттєво змінюються, що, безумовно, пов’язано зі сприянням розвитку арбітражу у всьому світі. Як правило, у кожній країні на законодавчому рівні або у судовій практиці встановлюється чіткий обмежений перелік спорів, які є неарбітрабельними.

При цьому, законодавчо встановлений перелік неарбітрабельних спорів є абсолютно релевантним у випадку обрання внутрішніх арбітражних інституцій для вирішення спору.

Однак, якщо спір є міжнародним, арбітрабельність може встановлюватись з урахуванням його міжнародного характеру, інтерпретації права, що застосовується до арбітражного застереження та інших факторів.

Пропоную розглянути еволюцію визначення арбітрабельності спорів на прикладі іноземних країн.

Німеччина

У Німеччині використовується загальне визначення арбітрабельних спорів. На вирішення арбітражу може бути переданий будь-який спір, що включає «економічний інтерес». Поняття «економічний інтерес» є широким, тому будь-яка майнова вимога може бути арбітрабельною. При цьому, на законодавчому рівні встановлюється вузький перелік спорів, які не можуть бути арбітрабельними, зокрема, спори, які стосуються антимонопольного законодавства, трудові, сімейні, кримінальні та інші.

Англія

Оскільки Англія є країною загального права, історично у англійському статутному праві не закріплено визначення арбітрабельності спорів або конкретного переліку арбітрабельних спорів. Як правило, арбітрабельність спору у Англії вирішується індивідуально у кожній справі, враховуючи фактичні обставини справи. Ключові критерії визначення арбітрабельності закладені у рішенні Fulham Football Club (1987) Ltd v Richards [2011] EWCA Civ 855, керуючись якими, суд повинен враховувати, чи стосується спір прав третіх осіб та чи зачіпає публічні інтереси. Наприклад, судова практика включає до переліку неарбітрабельних трудові спори, сімейні, та спори, що виникають у процесі банкрутства.

Україна

В Україні історично використовувалось широке визначення спорів, які можуть бути передані на розгляд арбітражу. Редакція Арбітражного-процесуального Кодексу від 06.11.1991 року ст.12 не передбачала жодних виключень щодо спорів, що могли передаватись на розгляд третейським судам/арбітражам.

З розвитком інституту третейських суддів в Україні та становлення арбітражу, ст. 12 поступово розширювали, включаючи до неї перелік спорів, які не можуть передаватись на вирішення арбітражу.

Спершу, під виключення потрапили спори щодо визнання недійсними актів ненормативного  характеру  та спорів,  що  виникають  при  укладанні,   зміні,   розірванні   та виконанні  господарських  договорів,  заснованих   на   державному замовленні. Згодом у цей перелік виключень додали корпоративні спори.

Справжня революція у питаннях арбітрабельності спорів відбулась з прийняттям нової редакції ГПК України у 2017 році.  Кодекс був доповнений новими статтями 20 та 22 з визначенням широкого кола спорів, які є неарбітрабельними.

З одного боку, ч. 1 ст. 22 ГПК закріплює, що спір, який відноситься до юрисдикції господарського суду, може бути переданий сторонами на розгляд третейського суду та міжнародного комерційного арбітражу.

Виходячи з цього, усі спори, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, потенційно можуть бути предметом арбітражного розгляду.

Однак, з іншого боку, ст. 20 та 22 ГПК виключають значну кількість спорів з кола арбітрабельних. Зокрема, не можуть передаватись на вирішення арбітражу: спори, що виникають з корпоративних відносин, за винятком договорів між юридичною особою та її учасниками, що містять арбітражне застереження; спори до боржника стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство; справи у спорах про захист ділової репутації та інші.

Без сумніву, положення ст. 20 та 22 ГПК потребують доопрацювання з метою розширення кола арбітрабельних спорів. Наприклад, включення спорів проти компанії, що перебуває у процедурі банкрутства до числа неарбітрабельних, надає можливість боржнику уникати відповідальності за невиконання господарських зобов’язань.

Що ж відбувається у судовій практиці?

Виходячи з аналізу судової практики, можна зробити висновок про формування достатньо уніфікованого підходу до питань арбітрабельності.

В цілому, суди вищих інстанцій займають однакову позицію, що перевірка арбітрабельності спору на етапі розгляду заяви про визнання та виконання міжнародних арбітражних рішень є обов’язком національних судів, а не правом. Тобто, суди зобов’язані перевірити питання арбітрабельності спору, навіть якщо сторона захисту не піднімає його.

Зокрема, Верховний Суд  у рішенні від 27 червня 2018 року у справі № 519/15/17 пояснив, що у процесі визнання та виконання рішення міжнародного арбітражу, українські суди зобов'язані перевірити, чи є підстави для відмови відповідно до статті V (2) Нью-Йоркської конвенції:

«Під час вирішення питання про визнання рішення іноземного суду та надання дозволу на його виконання на території України суди мають встановити арбітрабельність спорів за законодавством України, тобто можливість передання спору на розгляд арбітражу/третейському суду, відсутність будь-яких перешкод цьому. Такі правила передбачені й підпунктом (а) пункту 2 статті V Нью-Йоркської конвенції. Оцінюючи, чи є спір арбітрабельним, необхідно враховувати суб'єктний склад учасників спору та предмет спору. Дослідження наведених питань є не стільки правом, скільки безпосереднім обов'язком суду держави, в якій заявлено клопотання про визнання та надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу за правилом частини другої статті V Нью-Йоркської конвенції»

У випадку, коли питання арбітрабельності спору є спірним, суди враховують фактичні обставини спору, сторін, арбітражну угоду й часто застосовують індивідуальний підхід до тлумачення норм права та вирішення питання арбітрабельності.

Справа Viber Media S.a.r.l.

Цікавим та показовим щодо підходу українського суду до визначення арбітрабельності спору є рішення Апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2018 року у справі № 522/426/17 за позовом фізичної особи до  компанії Viber Media S.a.r.l. про відшкодування збитків.

Вимога базувалась на типових «Умовах використання Viber», які включали арбітражне застереження про вирішення спорів в арбітражі згідно JAMS Streamlined Arbitration Rules з місцем розгляду у м.Нью-Йорк та за правом Нью-Йорка.

До початку розгляду справи по суті Viber подала заяву про залишення позову без розгляду у зв’язку з наявністю дійсного арбітражного застереження. Позивач заперечив проти цієї заяви та наполягав на продовженні розгляду справи у суді, серед іншого, посилаючись на ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітражний суд» та ЗУ «Про третейський суд», які не передбачають можливості передачі спору з фізичною особою на розгляд арбітражу.

Вирішуючи справу, суд провів чітку межу між критеріями арбітрабельності спорів згідно ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж» та випадками, коли спір переданий на розгляд іноземного арбітражу. Суд встановив, якщо місце арбітражу знаходиться за межами України, український суд, який розглядає заяву, не повинен брати до уваги арбітрабельність певних спорів за законодавством України.

Суд відхилив аргументи позивача щодо неарбітрабельності спору виходячи з положень ЗУ «Про третейський суд», оскільки сторони передали спір на вирішення іноземного арбітражу. Відповідно питання арбітрабельності спору повинно вирішуватись згідно з положеннями права, що застосовується до арбітражної угоди, у даному випадку, права Нью-Йорка. У підсумку, суд залишив позовну заяву без розгляду у зв’язку з необхідністю передання спору на розгляд іноземного арбітражу.

Plaske SA vs Укрзалізниця

Заслуговує на увагу рішення ВС від 4 квітня 2019 року у справі № 824/207/2018 за позовом Plaske SA про скасування арбітражного рішення винесеного МКАС при ТПП України.

Спір виник на основі договору про надання транспортних послуг, укладеного між ПАТ «Укрзалізниця» та Plaske SA. ПАТ «Укрзалізниця» вимагало повної оплати наданих транспортних послуг компанією Plaske SA. 17 травня 2018 року МКАС при ТПП України виніс рішення на користь ПАТ «Укрзалізниця» та зобов’язав Plaske SA оплатити повну вартість наданих послуг.

Plaske SA звернулась до суду з вимогою скасувати арбітражне рішення МКАС при ТПП України, мотивуючи неарбітрабельністю спору, що був переданий на вирішення арбітражу.

Plaske SA, аргументувала, що ПАТ «Укрзалізниця», будучи державною компанією уклало договір про надання транспортних послуг в рамках виконання своїх делегованих повноважень, тому спір є неарбітрабельним та повинен розглядатись адміністративним судом.

Верховний суд відхилив ці аргументи та встановив, що спір виник на основі господарського договору про надання послуг та має цивільно-правову природу. ПАТ «Укрзалізниця» не здійснювало свої делеговані повноваження під час укладення та виконання договору. Даний спір відповідає критеріям арбітрабельності згідно положень ГПК, тому арбітражне рішення МКАС при ТПП України від 17 травня 2018 року залишається в силі.

Висновок

Дана судова практика демонструє проблеми широкого визначення неарбітрабельних спорів, які передбачені положеннями діючого законодавства. Спір, якому можна присвоїти ярлик неарбітрабельності, несе ризик складного арбітражного розгляду з можливістю подальшого судового оскарження винесеного арбітражного рішення, що суттєво збільшує вартість та тривалість всього арбітражного процесу і демотивує сторін звертатись до арбітражу.

Для подальшого розвитку і підтримки арбітражу в Україні, безумовно, необхідно звузити перелік неарбітрабельних спорів, що можливо реалізувати лише за умови досягнення компромісу між конкуруючими інтересами національних судів та арбітражу в Україні.

Ірина Мороз, партнерка AGA Partners (ексклюзивно для "Юридичної газети")

— З чого все починалося для вашої компанії? З якими труднощами довелося стикнутися?

— Спочатку, як і у більшості компаній, була ідея. Ідея створити фірму, яка займалася б виключно міжнародним вирішенням спорів з основним вектором на міжнародний арбітраж. У 2005 р. концепція юридичної фірми-бутика була доволі екзотичною. Більшість моїх колег займалися судовим вирішенням спорів і мало хто вірив в успіх юридичної фірми поза українською судовою системою. Мене ж ця ідея захоплювала і надихала. Отримавши освіту в Англії і познайомившись з англійською системою права, з теорією та практикою вирішення спорів у міжнародному арбітражі з одного боку, і попрактикувавши в Україні 7 років, 5 з яких — адвокатом в українських судах з іншого, я зрозуміла, що мій шлях — піти у сферу міжнародного вирішення спорів. Мені хотілося побудувати фірму, спеціалізація якої дозволить займатися цікавими неординарними справами, не буде прив’язувати до місця, і успіх якої буде залежати лише від знань, працьовитості і відданості справі. А ще я завжди мріяла багато подорожувати. Так все і склалося!

Складнощів, звісно, було немало. Головна з них — де знайти клієнтів і як їх переконати, що невелика українська фірма може вести великі справи у Лондоні. Були глобальні і галузеві кризи, революції, війна, інфляція і багато іншого. Що казати — всі й так знають новітню історію нашої країни. Але ми ніколи не сприймали усі ці зовнішні події як труднощі. Це просто контекст, у якому ти живеш і працюєш, кожного дня досягаючи поставлених цілей. І тепер усі наші клієнти з більш ніж 15 країн наймають нас для справ різних категорій у всіх основних арбітражних юрисдикціях.

— Розкажіть про найцікавіший кейс компанії за цей час.

— Цікавих кейсів дуже багато, але зобов'язання щодо нерозголошення не дозволяють нам влаштувати вечір дивовижних історій. Хоча часом дуже хочеться.

— Який шлях пройшли ваша фірма та юридичний ринок за цей час?

— Звісно, AGA пройшла великий шлях. На початку цього шляху була одна партнерка, тобто я, дві юристки та один адміністратор. До нашого 10-річчя у 2015 р. ми прийшли вже системною і відомою фірмою з 3 партнерами і усталеною практикою. Ми спробували себе в союзі з мультисервісною фірмою і повернулися до переконання, що маємо залишатися бутиком.  Зараз нам 16 років, у нас трохи менше 20 співробітників, але дух співпраці, рівності і товариства залишився той же, що і у 2005 р. у нашому невеличкому офісі на проспекті Науки.

Ринок в цілому теж, безумовно, знаходиться в постійній трансформації. Гіганти початку 2000-х, що складали еліту юрринку і встановлювали правила гри, в основному передали цю роль системним фірмам наступного покоління. Це пов’язано як зі зміною поколінь партнерів, так і з мінливими підходами до ведення бізнесу. Те, що приносило успіх і замовлення у 2010 р., не завжди працює у 2021-му.

— Якими бачите свою фірму і юридичний ринок України через 10 років?

— Головне, у чому я абсолютно впевнена — через 10 років і ми, і юридичний ринок будемо існувати. Думаю, в нашій фірмі додасться партнерів. Не думаю, що ми зрадимо своїй основній спеціалізації, але можливо, так само, як у нас сформувалася і виросла значна практика сімейного права, розвинеться ще якийсь напрямок. Не думаю, що глобально на ринку відбудуться принципові зміни. Ми поки що нецікаві великим світовим гравцям юридичного бізнесу, тому маємо можливість вибудовувати ринок і ділити основних клієнтів серед великої кількості національних і малої кількості міжнародних фірм. Щось може значно змінитися, якщо українська економіка стане сильною, а юрисдикція — привабливою для міжнародних інвесторів. Тоді великі закордонні гроші приведуть великі іноземні фірми. У такій новій реальності все може значно змінитися. Чи вірю я в те, що це перспектива найближчих 10 років? На жаль, ні, не вірю.

— Ваші привітання та побажання до Дня Незалежності України.

— Хочу привітати всіх нас з тим, що у нас є наша чудова країна. Тепла кліматично і душевно. Хочу побажати нам, щоб вона завжди була, ставала сильнішою, більш самодостатньою, більш свідомою і багатшою з кожним днем. Наше завдання — працювати над цим і допомагати їй розвиватися та зростати, а значить, допомагати і собі також.

— Цивілізований підхід до розв'язання постшлюбних питань передбачає стіл переговорів між подружжям і звернення до юриста для укладення низки договорів щодо дітей та майна.

Та якби кожен розрив був раціональний, новинна стрічка не рясніла б сімейними конфліктами та закликами батьків про допомогу громадськості в особливо критичних ситуаціях. Доволі часто ситуація розвивається так, що емоційна складова стає на чільне місце, один з батьків забирає дитину чи дітей до себе (або ж у невідомому напрямку), обмежуючи іншого у доступі до чада. Причин тому може бути маса: від страху, що другий з батьків може вчинити так само, закінчуючи різними маніпуляціями, спрямованими на досягнення будь-яких переваг у розділі майна подружжя чи для досягнення інших матеріальних благ.

Початок конфлікту і подальші дії кожного з подружжя з позиції сили призводять до того, що виникає низка подій: звернення в поліцію, в органи опіки та піклування, суд тощо. Все це затягує у воронку, в якій головним потерпілим є дитина, а батьки, які вже пройшли якісь точки неповернення, вже не розуміють, як з цього всього знайти вихід. При цьому, через те, що людині не властиво відчувати себе комфортно в постійному стані війни, рано чи пізно повертаємося до столу переговорів.

То чи не варто почати саме з нього, запобігши військові дії й втрачені безповоротно ресурси на них? На мій погляд, варто.

Попередньо зазначу, що в Україні відсутнє поняття кіднепінгу, в розумінні викрадення одним з батьків своєї дитини у другого. Як і не передбачено відповідальності за таке діяння. Закон заснований на рівності прав і обов'язків батьків щодо дитини. Через це, ще одним аргументом на користь договірного врегулювання взаємовідносин батьків і дітей є те, що якщо батьки не уклали договір між собою, вирішення конфлікту доведеться шукати швидше за все в суді.

І. Договір про встановлення місця проживання дитини та способів участі у вихованні дитини (дітей) — це письмова угода між батьками про те, з ким із них проживає дитина на постійній основі, а також про те, як саме другий з батьків, який проживає окремо, бере участь в житті дитини. Зазначена угода обов'язково передбачає письмову форму і підлягає нотаріальному посвідченню.

У такому договорі може бути врегульовано також питання аліментів та додаткових витрат на дитину, але це не обов'язково. Звичайно, для комплексного врегулювання взаємовідносин батьків і дітей все ж доцільно включити в договір і питання їх утримання. Та навіть якщо батьки вирішили не включати його в договір, юридичної сили від цього він не втратить.

Такий договір може бути укладений подружжям, як в шлюбі, так і після його розірвання, а також партнерами, що проживають/проживали в цивільному шлюбі. Може також бути ситуація, коли шлюб ще не розірвано, але подружжя вже проживає окремо. У такому випадку укласти договір також можна.

Ключовий момент такого договору —  один з батьків проживає з дитиною разом, а інший — окремо. Значить потрібне врегулювання угодою взаємних прав і обов'язків.

Тому, якщо чоловік і жінка, перебуваючи у шлюбі, однак, не проживаючи окремо, вирішили укласти такий договір, його положення скоріше будуть спрямовані на майбутнє. При цьому доцільно зробити застереження в договорі, що його положення починають діяти, наприклад, після припинення спільного проживання подружжя чи розірвання шлюбу. Якщо, звичайно, такі обставини настануть.

Зміст згаданого договору може містити масу положень з різних питань й безпосередньо залежить від певного сімейного розпорядку, до якого звикла сім'я. І, ​​головне, яким відповідають найкращі інтереси дітей.

ІІ. Першим питанням до обговорення є місце проживання з одним із батьків. Сторони можуть домовитися, що дитина чи діти, що на постійній основі проживають з батьком або матір'ю (чи з обома), мають поперемінно рівну кількість часу. При цьому може бути конкретизовано адресу такого місця проживання та зобов'язання батьків повідомляти один одного про її зміну.

Другим питанням до обговорення є доступ до дитини батька, що проживає окремо (якщо сторони домовилися про формат, коли місце проживання дитини закріплено за одним з батьків). Тут може бути зазначено: скільки днів на тиждень другий із батьків може проводити з дитиною, місця зустрічей, порядок повідомлень батьками один одного про такі зустрічі (наприклад, телефоном, в месенджерах за конкретний проміжок часу до зустрічі). Можуть бути також встановлені обмеження для відвідування будь-яких місць чи дотримання певних правил під час перебування з дитиною, що може бути обумовлено особливостями здоров'я дитини або іншими факторами.

Деяким читачам може здатися, що подібні умови договору надто деталізовані й схожі на свого роду армійський порядок, але це не так. 

По-перше, батьки можуть дуже широкими мазками передбачити ті чи інші умови договору та комфортно при цьому жити, виховуючи дитину далі. Але практика показує, що на первинному етапу, після припинення відносин, окрема прописана дисципліна дозволяє уникнути різного роду маніпуляцій з боку колишнього подружжя щодо одне одного.

Наведу простий приклад

Дитина проживає з мамою, тато ж зустрічається з ним за узгодженим графіком; вихідний день, мама з дитиною поїхали на прогулянку за місто, а тато без попередження приїхав побачитися з сином/дочкою за місцем проживання мами, де дитини, звичайно ж, не виявилося. 

Якщо в такій ситуації у батька є мета отримати «підтвердження недопуску до дитини», може бути викликана поліція, підготовлено звернення до органів опіки та піклування, що спричинить необхідність ресурсних витрат матері на давання пояснень з питань, які взагалі не мають під собою підстав.

У цій ситуації, наявність пункту в договорі про те, що батько повинен погоджувати з матір'ю зустріч з дитиною в телефонному режимі (наприклад, мінімум за добу) мінімізує можливість виникнення ситуацій, наведених в прикладі. І навіть за наявності бажання штучно створити конфлікт, ініціатор матиме менше шансів за наявності договору між батьками.

Як правило, в договорі батьки передбачають, яким чином відбуватиметься відпочинок дитини з кожним із них, можливий чи виїзд за кордон при такому відпочинку, хто повинен обов'язково супроводжувати дитину і чи можуть бути присутніми треті особи при такому відпочинку, крім батька та дитини.

Також, наприклад, батьки можуть домовитися про те, яким чином буде розподілено час канікул між ними й плановані заходи для дитини на цей час. Такий підхід дозволяє завчасно планувати робочі графіки батьків і наповненість дозвілля дитини.

Іноді батьки передбачають графік для спільного проведення свят з дитиною. Хтось домовляється про те, що свята в парні роки дитина проводить з мамою, а непарні — з татом, хтось, що низку свят батьки проводять з дитиною завжди разом.

Одним із дуже важливих питань є охорона здоров'я дитини. Наприклад, батьки можуть відобразити в договорі, що лікування дитини, попри те, з ким із батьків він знаходиться, проводиться лише в конкретних лікарів і клініках. 

Як правило, в договорі також вказується, що в разі, якщо дитина захворіла, батьки зобов'язані один одного про це повідомити, вжити всіх необхідних заходів для його одужання. Крім подібних загальних формулювань, можуть бути й конкретніші приписи, пов'язані з особливостями розвитку та здоров'я конкретної дитини. У моїй практиці були випадки, коли в договорі батьки вказували на обов'язкове дотримання графіка і раціону дитини, коли той гостює у другого з батьків, що було пов'язано з алергією і непереносимістю окремих продуктів.

Також, в договорі можуть бути обумовлені питання навчання дитини. Наприклад, що дитина має вчитися в школах, університетах, узгоджених батьками обопільно. Чи, наприклад, що зміна навчального закладу в односторонньому порядку батькам заборонено. 

Або ж додатково встановлено графік, згідно з яким батьки відвозять дитини в школу та забирають з неї. Знову ж, варіація положень договору в цій частині досить гнучка й спрямована виключно на усунення конфліктів з питання виховання дитини, особливо якщо комунікація між батьками з різних причин погано налагоджена, або відсутня взагалі.

Крім основного навчального процесу в житті дітей можуть бути додаткові заняття, спортивні секції, школи мистецтв і багато інших факультативних програм навчання — про що також може бути згадано в договорі.

Замість висновку

В цілому, договір про визначення місця проживання дитини та способів участі у її вихованні може містити й інші положення, що залежать від способу життя кожної окремої сім'ї. При цьому важливо пам'ятати, що в центрі його дії знаходиться дитина, а тому всі розпорядження мають складатися з урахуванням його інтересів, не містити примусових заходів, заснованих виключно на бажаннях батьків, обов'язково враховувати думку дитини.

Такий договір, звичайно, не є панацеєю від усіх можливих конфліктів. Але як мінімум здатний їх мінімізувати, а часто й запобігти, що однозначно залишає у виграші всі залучені сторони.

Посилання на джерело

У 2018 році однією з топ новин українського юридичного ринку стало об’єднання юридичних фірм AVELLUM та AGA Partners. Але вже в травні 2020­го AGA Partners повернулася на ринок під власним брендом. Фірма відома своєю вузькою спеціалізацією у сферах міжнародного арбітражу та сімейного права. Про вибір на користь бутикового формату роботи, розвиток арбітражної практики, «карантинні» тенденції та переваги міжнародного арбітражу «Юридичній практиці» розповіла Амінат Сулейманова, керуюча партнерка AGA Partners.

— Минулого року ви повернулися на ринок під власним брендом. Для фірми це було перезавантаженням?

— Скоріше, це був еволюційний розвиток. Ми багато винесли з того періоду, коли перебували в альянсі. Чіткіше побачили свої горизонти: куди ми хочемо рухатись, як хочемо рухатись, чим хочемо займатися. Рік тому ми справді повернулися під свій бренд. І зараз я можу впевнено сказати, що це було, безумовно, правильне рішення. Можливо, найбільш правильне за останній час. Практика показує, що коли ти рухаєшся правильним шляхом, навколо все складається якнайкраще. Ми отримали ту роботу, яку давно хотіли отримати, ми розширили команду і продовжуємо пошук нових колег. Наш офісний простір майже повністю зайнятий — хоча ми працюємо частково у віддаленому режимі, ми поки що не позбавляємо людей їх персональних столів.

— Як на вашу практику вплинуло запровадження карантинних обмежень?

— Я, як і раніше, не готова називати це кризою. Безумовно, має місце певне просідання деяких галузей економіки. Але водночас ми бачимо бурхливе зростання інших. Хорошим маркером є ринок нерухомості: в кризу ціни на нерухомість не підвищуються на 20 % за рік.

Якщо говорити про нашу практику, в нас роботи стає щодня дедалі більше. Причому вона ніяк не пов’язана з пандемією — всі основні гравці на ринках, наші клієнти, продовжують активно працювати. Вони швидко адаптувалися до карантину, він не став для них глобальним стресом, як не став стресом і для нас.

Нашою основною практикою є вирішення спорів, передовсім у міжнародному арбітражі. Усі судяться і будуть судитися за будь­яких обставин, хоч би що сталося. Мабуть, саме тому ми і не відчули просідання практики.

З іншого боку, минулого року ми всі вийшли із зони комфорту. В умовах дистанційної роботи ми дуже чітко усвідомили, наскільки для нас важливі люди, що для нас основним пріоритетом є відносини всередині команди та з клієнтами. Перебуваючи територіально віддалено одне від одного, ми насправді комунікуємо набагато більше, ніж до карантину.

— Ви й надалі залишатиметеся фірмою з бутиковою спеціалізацією?

— Одним із наших висновків із перебування в складі повносервісної юридичної фірми якраз стало те, що ми як партнерство почуваємо себе комфортно в рамках вузької спеціалізації. Це абсолютно особистий вибір. Існують два рівноцінні сценарії розвитку юридичної фірми — ставати великим «лайнером» або залишатися невеликою маневреною «яхтою». Ми вирішили повернутись туди, де нам комфортно.

Флагманом нашої практики є вирішення спорів із міжнародним елементом, куди входить міжнародний арбітраж. Є певна кількість справ у Європейському суді з прав людини. У національних судах практикуємо лише в разі наявності в спорі міжнародного елемента. Окремим напрямом є сімейне право. І нині ми не збираємося відкривати нові практики. Звісно, ніколи не слід казати «ніколи», я не знаю, що може відбутися в майбутньому. Можливо, хтось із наших юристів доросте до статусу партнера, захоче розвивати якусь нову практику… Можливо, ми його підтримаємо. Можливо все, але на сьогодні такої мети і такої стратегії в нас немає.

— Ваша арбітражна практика й надалі зосереджена переважно на аграрному секторі?

— Ні, ми вже давно вийшли за рамки агросектору. Це те, з чого ми починали, і «аграрні» арбітражі продовжують займати вагому частку нашої роботи. Але в нас також досить багато кейсів у різних арбітражних інститутах щодо корпоративних, комерційних питань, договірних відносин у широкому сенсі. У нашому портфоліо активних кейсів — справи в Лондонському суді міжнародного арбітражу (LCIA), Міжнародному арбітражному суді Міжнародної торгівельної палати (ICC), Арбітражному інституті Швейцарських палат (SCAI), Міжнародному комерційному арбітражному суді (МКАС) при Торгово­промисловій палаті (ТПП) України. Це крім «аграрних» арбітражів, яких у нас традиційно багато. Наша фірма — одна з небагатьох в Україні, юристи якої самостійно ведуть справи в міжнародному арбітражі. Нерідко юристи в інших юрфірмах, які формально належать до арбітражної практики, паралельно займаються судовим представництвом в українських судах, в арбітражах же виступають лише як радники з українського права чи готують експертні висновки. Ми практично завжди виступаємо в ролі основного юридичного радника, є стороною, що інструктує, і самі можемо залучити інших юристів, експертів тощо. Для українського ринку це унікальна ситуація.

— Чи супроводжуєте ви інвестиційні спори?

— Так, ми залучені як радники з українського права в одному інвестиційному спорі. Таких справ взагалі не так багато. Проте їх кількість буде зростати. І Україна з часом ініціюватиме нові спори, безумовно, будуть нові позови проти нашої держави. Не всі рішення влади є ідеальними, інколи вони продиктовані політичної доцільністю і навіть справедливістю, але з точки зору міжнародного права і взятих на себе зобов’язань їх не можна назвати бездоганними. Тому претензії до України видаються достатньо обґрунтованими, і наше завдання — успішно їх «відбити».

У міжнародному арбітражі завжди є декілька ліній оборони. Інколи можна перемогти з формальних підстав, наприклад, щодо арбітрабельності спору, строків позовної давності, належного формування складу трибуналу і так далі.

Інша лінія оборони, коли мало що можна сказати по суті спору, — робота з питаннями шкоди та компенсацій. Адже можна програти по суті — порушення є, а ось шкоди не заподіяно. І для клієнта таке рішення теж буде перемогою.

— Чи є у вашій практиці кейси, які ніяк не пов’язані з Україною?

— Таких справ дуже багато. І це наша гордість. Нас наймають іноземні компанії, які не мають жодного бізнесу в Україні чи стосунку до неї, але які знають нас як спеціалістів у питаннях арбітражу. Передовсім ідеться про галузеві арбітражі, але не тільки. Так, наприклад, клієнт зі Словаччини нещодавно найняв нас для ведення справи, яка стосується виконання умов сервісного контракту. У нас є клієнти з Об’єднаних Арабських Еміратів, Саудівської Аравії, Болгарії, Туреччини, Росії, Білорусі, Казахстану тощо. Тобто ми працюємо як глобальна арбітражна фірма, і для клієнтів абсолютно не важливо, що ми розташовані в Києві.

— Як на розгляд арбітражних спорів вплинули карантинні обмеження, які було запроваджено в багатьох країнах?

— Нова реальність, у якій ми наразі перебуваємо, відкрила з точки зору міжнародного арбітражу масу нових цікавих можливостей. Наприклад, відповідно до статистики МКАС при ТПП України набагато більше іноземних арбітрів стали брати участь у розгляді справ. Слухання відбуваються дистанційно, простіше спланувати свій графік, не потрібно нікуди їхати. Відповідно, зменшуються витрати сторін, а значить, арбітраж глобально став більш доступним.

— Чи є недоліки в дистанційному розгляді справ?

— Є. Харизма. Будучи молодим юристом, я недооцінювала особисті моменти, коли ти «дивишся в очі» арбітру і переконуєш його. Це дуже важливий момент. Перебуваючи в залі засідання, ти розумієш, чи сприймають арбітри те, що ти говориш, чи погоджуються з тобою, розуміють твою логіку. Відеокамера цього передати не може. Ба більше, під час дистанційного розгляду ти маєш бути більш лаконічним, дистанційно утримувати увагу слухачів тривалий час практично неможливо.

З іншого боку, в арбітражах уже досить давно практикується заочний розгляд справ. Усні слухання, як правило, проводяться, коли є необхідність допитати свідків, заслухати експертів або коли юридичний радник бачить, що справа є настільки складною, що треба доповнити надані письмові документи, візуалізувати докази. Інколи простіше пояснити всі нюанси усно, ніж донести свою позицію в письмовій формі.

— А як карантинні обмеження вплинули на питання, які сторони передають на розгляд арбітражу? Чи змістилися акценти?

— З’явилося «радісне» та самовпевнене апелювання до форс­мажорних обставин. Їх насправді немає, але «мрія» про форс­мажор у серцях підприємців, які не хочуть виконувати комерційно невигідні контракти, ніколи не згасне. Відповідно, в певній кількості арбітражів сторони заявляли, що карантинні обмеження стали для них форс­мажорними обставинами, які унеможливлюють виконання зобов’язань. Безумовно, це могло мати місце в певних правовідносинах, але про який форс­мажор може йти мова, наприклад, під час постачання промислового обладнання, якщо логістика працювала, експорт­імпорт не обмежувався, вантажоперевезення не зупинялися. Такі кейси в нас були. Ми своїм клієнтам одразу пояснили, що так діяти не слід, а ті, хто спробував подати такі позови проти наших клієнтів, були «побиті» в арбітражі.

— Які ваші прогнози: чи буде бізнес частіше віддавати перевагу міжнародному арбітражу порівняно з національними судами?

— Безумовно. Майбутнє зараз за високотехнологічними бізнесами. А це люди нової генерації, які придумали свій бізнес і створили його з нуля. Вони абсолютно не зацікавлені в тому, що відбувається за межами правового поля в Україні. Ці люди набагато більше налаштовані на цивілізоване вирішення спорів. Міжнародний арбітраж дає їм необхідний рівень передбачуваності та прогнозованості. Вони укладають контракти з іноземним елементом, підпорядковують їх іноземному праву, щоб відійти від українського правосуддя та судитися в Лондоні, Стокгольмі, Сінгапурі, адже вони хочуть, щоб їх розсудили за законом.

Тому я дуже вірю в арбітраж. Це не державний суд, він може бути більш гнучким, більш дешевим, може бути ad hoc, може бути онлайн. Що дуже важливо, арбітраж може бути конфіденційним, не всі хочуть розголошення своїх справ. Також арбітраж може бути спеціалізованим: спір розглядають арбітри, які розуміють специфіку бізнесу і яким не потрібно пояснювати суть правовідносин, у яких виник конфлікт.

За арбітражем та іншими альтернативними формами не лише українське, але й світове майбутнє. Уже скоро ми прийдемо до дуже швидкого та дешевого вирішення спорів.

Амінат Сулейманова, керуюча партнерка AGA Partners (ексклюзивно для "Юридичної практики")

Посилання на джерело

Який порядок укладення договору про припинення виплати аліментів? Чи звільняє такий договір від сплати додаткових витрат на дитину? Розглянемо основні правила та необхідні документи для укладення такого правочину.

Утримання дитини є одним з обов'язків, який покладається на батьків незалежно від того, чи перебувають чоловік та жінка у шлюбі, чи сім'я припинила своє існування. Закон презюмує, що таке утримання має здійснюватися обома батьками самостійно та добровільно, проте на практиці цей обов'язок іноді потребує примусу та юридичного вираження чи то у рішенні суду, чи у відповідному договорі між батьками, спрямованому на захист майнових прав дитини.

Одним із способів захисту прав дитини на утримання є договір про припинення права на аліменти у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (далі — договір). Цей договір спрямований на забезпечення матеріального благополуччя дитини у вигляді разової дії (шляхом передання нерухомого майна) замість щомісячного виконання обов'язку по утриманню шляхом сплати аліментів.

Сторони договору

Порядок та особливості укладення зазначеного договору передбачений ст. 190 Сімейного кодексу України (далі — СКУ).

Першочергово слід звернути увагу на суб'єктний склад правовідносин, який дає можливість відповісти на питання щодо визначення сторін договору. Ч. 1 ст. 190 СКУ регламентує, що він укладається між батьками — тим, з ким проживає дитина, а також тим з батьків, який проживає окремо. Логічно, що особою, яка звільняється від сплати аліментів, у цьому випадку є останній, оскільки саме з нього можуть стягуватися аліменти відповідно до ст. 181 СК України. Окремо слід звернути увагу на те, що у випадку досягнення 14 років саме дитина бере участь в укладенні договору замість того з батьків, з ким вона проживає.

За цим правочином відбувається набуття дитиною права власності на нерухоме майно в рахунок звільнення від сплати аліментів на утримання дитини. При цьому закон окремо зазначає про те, що набувачем
права власності на нерухоме майно є сама дитина або дитина і той з батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової власності на це майно. Як правило, батьки обирають другий варіант набуття права власності, за яким передбачається часткова власність дитини та одного з батьків. У такому випадку батьки ставлять за мету убезпечити дитину від вибуття майна з її власності через ті чи інші необачні дії.

Окремо слід звернути увагу на те, що право власності на нерухоме майно за таким договором виникає з моменту державної реєстрації цього права відповідно до закону. На практиці дія, внаслідок якої право власності реєструється на ім'я дитини чи на ім'я дитини та одного з батьків, має місце у день укладення договору.

Дозвіл органу опіки та піклування

Варто зауважити, що укладення договору здійснюється з дозволу органу опіки та піклування та підлягає нотаріальному посвідченню. Недотримання цих умов матиме наслідком нікчемність договору.

Загалом отримання дозволу органу опіки та піклування є одним з першочергових завдань на етапі, коли між батьками досягнуто домовленості щодо суттєвих умов договору. При цьому процедура отримання дозволу передбачає звернення до районної державної адміністрації за місцем проживання дитини з визначеним переліком документів та заявами батьків, на підставі яких приймається рішення щодо надання чи відмови у наданні дозволу на укладення такого договору. Орган опіки та піклування може відмовити у випадку, якщо вбачається порушення прав та інтересів дитини.

Слід зауважити, що нерухомим майном, яке розглядається у межах вказаного правового механізму, може бути житловий будинок, квартира, земельна ділянка тощо. Закон не визначив вичерпного переліку майна, право власності на яке може бути набуте у контексті припинення права на аліменти.

Виплата додаткових витрат на дитину

Наслідком укладення такого договору є те, що той з батьків, з ким проживає дитина, зобов'язується утримувати її. Водночас той з батьків, хто проживає окремо, не звільняється від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину у розумінні ст. 185 СКУ. Під додатковими слід розуміти витрати, викликані особливими обставинами — розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо. Знову-таки, законом не передбачено вичерпного переліку таких витрат, а судова практика свідчить про те, що суд у кожному конкретному випадку визначає, чи належать зазначені у позові витрати до додаткових.

Повертаючись до питання першочергового захисту прав та інтересів дитини, слід акцентувати увагу на тому, що законом передбачено окремі переваги щодо укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно, які стосуються збереження такого майна. Так, на майно, одержане за таким договором, не може бути звернено стягнення. Крім того, одержане дитиною за цим договором майно може бути відчужене до досягнення нею повноліття лише з дозволу органу опіки та піклування.

Таким чином, дитина, втрачаючи право на отримання щомісячного утримання у вигляді аліментів та набуваючи майно, отримує додаткову гарантію убезпечення такого майна від ризиків, пов'язаних з недобросовісними діями батьків та/або третіх осіб.

Наслідки розірвання договору чи визнання його недійсним

Поряд з гарантіями, які передбачені для захисту прав та інтересів дитини, законодавець визначив і гарантії відчужувача за договором, тобто того з батьків, хто передає майно. Зокрема, передбачено, що укладений відповідно до ст. 190 СКУ договір визнається недійсним за вимогою відчужувача нерухомого майна у разі виключення його імені як батька з актового запису про народження дитини. У такому разі право власності відчужувача на нерухоме майно відновлюється. Вказаний механізм є логічним, оскільки права та обов'язки батьків та дітей ґрунтуються на понятті походження дітей від батьків. Відповідно, у випадку, якщо засвідчення такого походження анулюється, права та обов'язки батьків не виникають.

Крім того, законодавець передбачив важіль впливу на того з батьків, з яким проживає дитина, який, як зазначено вище, зобов'язаний здійснювати повне утримання неповнолітнього. Зокрема, у разі невиконання тим з батьків, з ким проживає дитина, обов'язку по її утриманню відчужувач майна має право у судовому порядку розірвати укладений договір. Вказане положення, знову-таки, убезпечує дитину від маніпуляцій, дисциплінуючи усіх учасників правовідносин.

Необхідно зауважити, що договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно не може бути за своєю суттю та правовими наслідками замінений договором дарування, купівлі-продажу чи іншим договором, укладеним на ім'я дитини. Будь-який інший правочин матиме наслідком набуття права власності на ім'я дитини, проте не звільнятиме того з батьків, хто проживає окремо від дитини, від обов'язку сплачувати аліменти. Вказана позиція знайшла відображення у межах існуючої судової практики (наприклад, у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 р. у цивільній справі №712/4702/19). Так само усі інші правочини не передбачають гарантій, визначених ст. 190 СКУ, щодо заборони звернення стягнення на майно та прав відчужувача на захист як своїх прав та законних інтересів, так і інтересів дитини у випадку неутримання її іншим з батьків.

Таким чином, договір, про який йдеться у цій статті, є одним з дієвих позасудових механізмів врегулювання питання утримання дитини шляхом передання нерухомого майна у власність останньої. При цьому вказаний механізм вирізняється численними гарантіями збереження такого нерухомого майна, що забезпечує максимальний захист дитячих майнових прав.

Вся правда про шлюбний договір в Україні. Які наслідки неукладення шлюбного договору та яким чином буде здійснено поділ майна подружжя за таких обставин? На це питання відповідає старша юристка AGA Partners, адвокат та членкиня Асоціації Правників України Олена Сібірцева.

Посилання на джерело